Нічого такого… – Я вважаю, в тому, що сталося, винна Поліна, і тільки вона! – міркує шістдесятирічна Маргарита Вікторівна. – Не працювала, від чоловіка залежала повністю – треба було сидіти тихо і радіти життю! Ні, полізла, сама не знаючи куди …

Навіщо вона перевіряла його телефон, що там знайти хотіла? Ну ось, знайшла. Нічого тепер не вдієш, мабуть …

У сина Маргарити Вікторівни і його дружини Поліни двоє дітей – десять і п’ять років. Хоча діти вже досить дорослі, молодша ходить в садок, а старший перейшов до четвертого класу – Поліна не працює.

Знайти таку роботу, щоб не страждали діти, з її спеціальністю неможливо, стверджує вона. До першого декрету вона працювала з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора – це при офіційному восьмигодинному робочому дню, було у них в порядку речей.

Зараз працювати в такому режимі у Поліни немає ні можливості, ні бажання – в крайньому випадку, до тих пір, поки молодша дочка не стане більш-менш самостійною. А до цього ще о-о-о-дуже нескоро.

Чоловік всі роки шлюбу був зовсім не проти того, щоб дружина сиділа вдома. На його зарплату вони жили цілком стерпно – всі були одягнені, взуті, регулярно їздили відпочивати і не голодували. Діти були доглянуті, вдома завжди в наявності була гаряча їжа і чистий одяг.

Так вони жили не тужили до останнього часу, поки Поліна не втовкмачила собі в голову, що чоловік «якийсь не такий». Став затримуватися на роботі, ховати телефон, з кимось листуватися, зависати, таємниче посміхатися невпопад і в упор не чути, що йому говорять.

– Ну точно, у нього хтось є! – підливали масла у вогонь досвідчені подружки. – У нас три роки тому теж все так і починалося. Фінал ти знаєш – розлучилися …

Кілька разів Поліна намагалася поговорити з чоловіком відверто, на тему «скажи толком, що відбувається». Каятися чоловік відмовлявся навідріз. Все нормально, мовляв, все зазвичай, з чого ти взяла? Вигадуєш щось, сама не знаєш що! Сім’я мені дорога, дітей люблю, і взагалі, що за розмови такі, вечеряти давай …

– Ну, давай вечеряти, – втомлено погоджувалася Поліна. – Ти сметану купив, я тебе просила?

– Ти? Просила? Мене? Коли?! – щиро дивувався чоловік, округляючи очі.

– Вранці повторила три рази! Ти сказав – добре, я зрозумів, сметана! Вдень дзвонила – ти ще сказав, що ніколи говорити, а я тобі – добре, добре, поки, про сметану не забудь! Невже не пам’ятаєш?

– Гаразд, обійдемося без сметани! – знизував плечима чоловік …

Загалом, в певний момент Поліна не витримала, залізла куди не треба, і побачила те, що не повинна була бачити: десятки вихідних дзвінків, кілометри листування в месенджері.

Ні, нічого такого, прямо вказує на зpаду, Поліна не виявила, але грайливий тон і всякі зменшувально-пестливі слівця ясно давали зрозуміти, що переписується чоловік явно не просто з колегою по роботі.

Поліна ридає і має намір – ні багато ні мало – розлучатися. Чоловік зберігає олімпійський спокій. Прощення не вимагає, на колінах не стоїть, все припинити не клянеться.

Стверджує, що там нічого такого немає, це звичайне листування з колегою, вони працюють разом над одним проектом, сидять в різних кінцях опенспейса і змушені листуватися по сто разів на день. А всякі двозначні слівця – це жарт, всім зрозуміло.

– І взагалі, я виправдовуватися не збираюся! – знизує плечима чоловік.

– Я ні в чому не винен. Хочеш розвалити сім’ю – ну йди, не тримаю …

– Розвела бурю в склянці води! – каже про Поліну свекруха.

– На її місці взагалі нічого було висовуватися! За останні десять років копійки не заробила. Куди вона піде з двома дітьми, подумала б! Так навіть якби щось і побачила – робила б вигляд, що нічого не відбувається, хоча б заради дітей. Розлучення вона захотіла, треба ж!