Тут знайома до мене зайшла. В сльозах вся. Налила я нам кави і приготувалася слухати. І тут з неї полилося. Як виявилося, вирішила вона свого благовірного чоловічка провчити. Дай, думає, після чергової своєї істерики, поїду у мами поживу. Нехай зрозуміє, кого втрачає! Зібрала речі і на тиждень поїхала.

До слова кажучи, не вперше так робить, на моїй пам’яті раз на місяць регулярно. У минулі то рази він за нею і на машині приїжджав, і квіти привозив, і вмовляв. А тут тиша. Не дзвонить, повернуться не просить. Дивно якось їй здалося. Рвонула вона назад – а там замок в дверях поміняний.

Скажу, що законного шлюбу у них не було і діточок спільних нажити не встигли. Та й квартира теж його, від батьків йому дісталася. Вона до сусідки. А та їй повідала, що дівчина чужа в квартиру приходить і своїм ключем двері відкриває.

І проклинає вона його, бідолаху, за всіма статтями і в хвіст, і в гриву. І його пасію в тому числі. А я по-іншому думаю. Набридло все людині. Кожен з нас хоче тиху гавань для душі своєї. Що б додому прийти, а вдома спокій і дружина усміхнена.

Знаю я їх давно. Не конфліктний у неї чоловік був, все додому ніс. Кожну вільну хвилинку для неї. А вона, зате, справжня істеричка. То шкарпетки не туди поклав, то волосся з бритви не туди струсив. Ну і скандал до стелі. Зараз вона б цього і не помітила, сама б шкарпетки в пральну машину віднесла. А тепер немає цих шкарпеток. Зовсім більше немає.

Сказала їй про це прямо, а вона хвірткою у відповідь грюкнули, навіть кави не допила. Запитайте, що їй не вистачало? Одному Богу відомо. Тільки не дарма прислів’я говорить – Маючи не бережемо, а втративши плачемо. Тільки плакати часто буває вже пізно. А за колишнього її я щиро рада. Треба днями зателефонувати і привітати. Може з іншою дівчиною йому більше пощастить?