Коли не стало дружини, Михайло ще був чоловіком у розквіті сил. Нелегко йому було вибирати, але довго він не вагався. Залишив дочок заради нового кохання. Досі пам’ятав, як Іра з Танею просили не залишати їх. Та Михайло не чув прохань дітей. Залишивши доньок на бабусю, Нінину матір, він подався з новою дружиною до її рідного міста. Побудував там великий будинок, працював не покладаючи рук. А потім прийшла сестра Марії і сказала, що будинок і всі їхні статки належать їй. І тут він згадав тещині слова. Отак прожив життя, а для кого тепер і сам не знає. Кому він потрібний на цьому світі.

Михайло сидів на лавці й думав про те, що він тепер — людина без визначеного місця проживання. Тільки й ходу, що з воріт — та й у воду. Як таке могло з ним статися. За матеріалами

Усе життя він прожив, чесно працюючи й будуючи будинок, із якого його тепер намагаються безцеремонно виставити геть. Хоча, можливо, він це заслужив своїми грішними вчинками. Адже залишити своїх дітей напризволяще — великий гріх.

…Михайло мимоволі поринув думками в минуле. Згадав, яким неймовірно щасливим почувався поряд із жінкою, котру безтямно кохав. Люба Ніночка та їхні донечки Іра й Таня були змістом його життя. Повна сімейна ідилія. Що ще потрібно людині для щастя? Та, на жаль, біда не спить, а ходить поміж люди. Завітала вона непрошеною гостею і до Михайлової оселі. Важко захворіла кохана дружина. Куди він тільки не возив свою Ніночку, до кого тільки не звертався — нічого не допомагало. Дружина згорала, мов свічка. З такими недугами боряться тисячі людей, а перемагають одиниці…

Останні дні життя Ніна лежала не розмовляючи, не бачачи й не чуючи нікого. Михайлові здавалося, що невидимий чорний ангел смepті літає над його коханою жінкою, рахуючи швидкоплинні хвилини до закінчення її земного шляху. Та раптом Ніна через силу покликала чоловіка й тремтячим голосом попросила: «Бережи донечок. Вони — твоє майбутнє. Ніколи, чуєш, ніколи не залишай їх. Молю тебе, Михайлику…» Вона хотіла ще щось сказати, але не встигла…

Дівчатка гірко плакали, тулилися до батька й питали, чи не покине він їх.

— Ну що ви, — заспокоював Михайло донечок. — Ви — найдорожче, що в мене залишилося.

Та через рік чоловік уже думав інакше, бо в його життя вихором увійшла нова жінка. Марія була повною протилежністю ніжній, лагідній Ніночці. Красива, горда, впевнена в собі жінка, Марія вміла вити з чоловіків мотузки і досягати бажаного. З кожним днем вона подобалася Михайлові все більше й більше — і ще за рік він вирішив освідчитися коханій. Марія, трохи подумавши, прийняла його пропозицію, але висунула умову: чоловік має залишити доньок і переїхати з нею жити до іншого міста. Інакше хай шукає собі нову кохану.

Михайло стояв розгублений і пригнічений, не знаючи, що має робити. Нелегко йому було вибирати між коханою жінкою і рідними дітьми, але довго він не вагався. Залишив дочок заради примарного, як показав час, кохання. Досі пам’ятав, як Іра з Танею просили не залишати їх. Обіцяли в усьому слухатись і допомагати.

— Благаємо тебе, таточку! — кричала Таня, впавши на коліна. — Не відмовляйся від нас! Ми тебе любимо!

Та Михайло тоді не чув прохань дітей. Добре бути турботливим татом, коли поруч є любляча матуся. Коли її не стає, не кожен чоловік може довго грати роль доброго батька. Так сталося і з Михайлом. Залишивши доньок на бабусю, Нінину матір, він подався з новою дружиною до її рідного міста.

Побудував там великий, просторий будинок, працював не покладаючи рук. Усе в подружжя було, крім спільних дітей. Але Михайло не дуже цим переймався. «Все, що робиться, робиться на краще», — думав він.

Дні минали за днями, роки — за роками. Вже й сімдесятий ювілей постукав у Михайлові двері. Та не тільки подарунки приніс він ювіляру, а й нову непоправну втрату. Не стало його Марії.. А ще через півроку до Михайла прийшла її рідна сестра і заявила права на їхній спільний із сестрою будинок. Михайло був здивований:

— Це наш із Марією дім. Я його своїми руками будував.

— Може, ти й будував, — сказала сестра, — та належить він мені. Ось, дивися. Це заповіт твоєї Марії на мою користь. А з тобою вона дванадцять років тому розлучилася. І будинок на себе переписала, а з часом приватизувала.

— Як це? — не зрозумів Михайло.

— Ось так. Боялася Марія, щоб у разі чого тобі будинок не дістався. Тому тихенько з тобою розлучилася. Ти ж її можливості знаєш…

Так, Михайло їх справді дуже добре знав. Іноді йому здавалося, що якби Марія схотіла зірку з неба, то обов’язково знайшла б того, хто б її для неї дістав.

— Чому ж вона мені нічого не сказала? — врaжено спитав.

— А навіщо? — засміялася сестра. — Їй з тобою добре жилося. Ти, мов песик, бігав довкола неї на задніх лапках усе життя. Навіть дітей своїх заради Марії покинув, а на таке здатний не кожний чоловік. Просто вона хотіла, щоб дім не дістався тобі. А ти їй довіряв, ніколи в її справи не втручався. От і маєш… Та годі вже цих дискусій. Даю тобі два місяці, щоб ти знайшов собі інше житло. У цьому будинку житиме моя дочка з дітьми.

…Маріїна сестра пішла, залишивши Михайла наодинці з його гоpем. «Боже мій, — думав він, — що ж я наробив? Заради цієї хитрої лисиці покинув найдорожче, що мав. Доньки ніколи не пробачать мені зради… Все, що мав, я втратив і, як показало життя, натомість не надбав нічого, крім самотності й розчарування. Не послухав я тебе, моя люба Ніночко, проігнорував твої слова — і покараний за це. Кому тепер потрібний старий, немічний пенсіонер? Правду кажуть: що посієш — те й пожнеш. Усе життя я сіяв колючий осот своєї байдужості — тепер і пожинаю його. Як далі жити?»

Згадав Михайло і слова, які йому перед від’їздом сказала заплакана теща: «Якщо ти дітей у такий скрутний час залишаєш, значить, ні батьківської любові, ні совісті не маєш. З Божою поміччю я дівчаток на ноги поставлю, але тобі ось що на прощання скажу: за сирітські сльози ти, Михайле, заплатиш дуже високу ціну. Бо нічого так просто в цьому світі не минає, а рано чи пізно до кожної людини повертається бумерангом відплата за добрі чи погані вчинки. Господь усе бачить і не простить тобі такого тяжкого гріха. Тож чекай і готуйся».

І ось Михайло дочекався. Став нікому непотрібним безпритульним старим. Час розплати настав. Чоловік увійшов до хати, обвів байдужим поглядом кімнати, пройшов до кухні. Із радіоприймача лунали рядки невідомого йому поета:

Галина ШУЛИМ, м. Тернопіль.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.