Я поверталася додому. Уже настав вересень. Ще день тому я насолоджувалася справжнім теплом і морською водичкою, а зараз – чим ближче поїзд наближався до столиці, тим виразніше відчувалася осінь.

Ці два тижні в пансіонаті поруч з морем були моїм подарунком самій собі: давно я як слід не відпочивала. Син зробив мені сюрприз, щоб і в дорозі я почувалася комфортно, і викупив для мене двомісні купе в обидва боки. В результаті я їхала одна в тиші, і у мене була можливість спокійно записати матеріали для майбутніх творів. Про це розповім пізніше.

Я вийшла в коридор, щоб трохи розім’яти ноги. Біля вікна стояла струнка молода жінка, мабуть, моя сусідка по купе.

– Добрий день, – сказала я і стала поруч.

– Здрастуйте, – дружелюбно відповіла незнайомка і посміхнулася.

Ми подивилися одна на одну. Жінка була чарівна, але мені здалося, що очі її сумні. Виникла незручна пауза.

– Повертаєтеся з відпочинку? – запитала я.

– Так, – дивлячись у вікно, відповіла вона трохи неуважно, потім повільно покивав головою. – Можна і так сказати.

У дверях її купе вималювався високий чоловічий силует. Ми обидві обернулися.

– Уже ділишся секретом?

Він підійшов і поклав руку на плече молодої жінки. Вона відразу пожвавилася.

– А ось і ні. Навіть познайомитися не встигли. До речі, я Анна. Це Сергій, – сказала вона, звертаючись до мене.

– Дуже приємно. А я Олена Іванівна.

Сергій був дуже гарний. Я подумала, він з тих, хто з легкістю розбиває жіночі серця. Цікаво, вони одружені? Крадькома я глянула на їх руки – обручок не було. Але це могло ні про що не говорити, мій одружений син, наприклад, теж не носить обручку.

– Де Ви відпочивали, Олено Іванівно? – запитала Ганна. Сергій стояв поруч і дивився на мене з вичікувально-ввічливою посмішкою.

– О, в звичайному пансіонаті. А ви? – Я перевела очі з неї на нього і назад.

– А ми в звичайному готелі. Правда, їздили не лише відпочити. Ми відвідували літературний фестиваль.

– Ось як? – жваво зацікавилася я. – Як цікаво. Чому я не чула? Ви пишете?

– Ні, – Анна широко посміхнулася. – Це Сергій письменник.

– Ну-ну, – він поплескав її по плечу. – Письменник – це голосно сказано.

– Знаєте, я ж теж маю стосунок до літератури.

На обличчі Сергія раптово з’явилася якась напруженість.

– Правда? Яким чином?

– Пишу невеликі оповідання.

– Що ж, це, мабуть, цікаво. Мабуть, нам пора, кохана.

Він розвернув Анну за плечі і відійшов в сторону, щоб вона могла першою пройти в купе, потім зайшов сам.

– На все добре, – сказав він, закриваючи двері.

Його тон був сухим, а очі – холодними. Здивована, я теж попрямувала до свого купе. Пізніше я заварила чаю і почала вибудовувати сюжет навколо моїх молодих сусідів. Я посміхнулася, уявивши, що вони зараз займаються. Мої почуття давно в минулому. Майже десяток років я пенсіонерка і три роки – вдова. Ах так, я ж обіцяла розповісти…

Якось давно я помітила, що в моїй голові складаються пропозиції, а з них – невеликі сюжети, коли я спостерігаю за чимось цікавим. Мені здається хочеться це записати. Одного разу я дійсно почала записувати, але так, знаєте, несерйозно. Для себе. Чоловік якось запитав, що це я постійно пишу в блокноті.

– Так. Нічого особливого. Звичайні замітки. – Я простягнула йому блокнот. – Хочеш подивитися?

– І що ти з цим збираєшся робити?

Я знизала плечима.

– Гаразд. Коли-небудь у тебе з’являться ще читачі, крім мене.

Вийшовши на пенсію, я почала писати більше і частіше. Чоловік запропонував відправляти мої розповіді в якісь видання. Незабаром їх дійсно стали публікувати, а я почала отримувати невеликі гонорари. А через деякий час вийшла моя збірка. У тонкій палітурці і невеликим накладом. Великої популярності я не знайшла, але все-таки у мене з’явилася своя аудиторія. Мій коханий чоловік встиг застати цей момент.

А поїзд тим часом віз мене додому. Кілька разів я стикалася в коридорі вагона з Анною. Вона була незмінно привітна, мила, але з її очей не зникав смуток. Сергій же при зустрічах зі мною коротко вітався і поспішав розійтися.

Все це здавалося загадковим і інтригувало мене. Чому молода, красива жінка приховує смуток? Вона не може мати дітей? Хвора? Чи, наприклад, чимось образив чоловік. Вона любить його і, звичайно, прощає, але в душі досі осад. Можливо, Сергій був невірний? Цікаво, яке жити з таким красенем. Він ніби зі сторінок журналу.

Нарешті, настав час сходити з поїзда. Зустріти мене повинен був син, і оскільки, вийшовши з вагона, я його не побачила, то не поспішаючи попрямувала по платформі.

– Олено Іванівно, Ви? Ви що, не впізнаєте мене? Добридень!

Я дійсно не відразу її впізнала.

– Здрастуйте, Олечко! Як я рада Вас бачити!

Це була моя молода колега по перу. Правда, на відміну від мене, досить успішна і затребувана. Ольга писала любовно-детективні романи. За деякими з них навіть зняли телевізійні фільми. Публікувалася Ольга під псевдонімом. Познайомилися ми на якомусь письменницькому форумі, потім ще стикалися кілька разів, але останні півтора року не бачилися.

Не дивно, що я не впізнала її в першу ж секунду. Ольга дуже погарнішала, змінила зачіску. Одягнена була дорого і стильно, наскільки я могла судити. Мабуть, її фінансові справи йшли в гору. Я висловила їй своє захоплення. Ольга трохи зніяковіла.

– Спасибі, Олено Іванівно.

– А що Ви тут робите?

– Чоловіка зустрічаю.

Під час нашої останньої зустрічі Ольга не була заміжня.

– Суцільні сюрпризи, – сказала я. – Так, значить, Ви вийшли заміж. Вітаю!

– Вийшла, – Ольга знову зніяковіла, і навіть щоки її порожевіли. – Знаєте, чоловік дещо молодший за мене, тому мені доводиться… ну, намагатися. Щоб виглядати.

– Мила, Ви виглядаєте чудово, – запевнила я її. – А хто Ваш чоловік?

– Письменник. Початківець. Він їздив на якийсь там фестиваль для молодих письменників. А ось і він!

І Ольга радісно замахала рукою. Я обернулася. До нас наближався Сергій.

“Боже мій!” – промайнуло у мене в голові. У мене залишалося кілька секунд, щоб під слушним приводом ретируватися. На щастя, в полі зору з’явився син. Я підхопила свою дорожню сумку.

– Що ж, Оля, не буду заважати вашій зустрічі. Ось і мій син. До побачення, – промовила я практично на ходу.

– Мамулю, привіт! Ми тут всі скучили.

– І не соромно тобі обманювати.

Я з посмішкою розцілувала його в обидві щоки. Син забрав у мене сумку, і ми пішли поруч, розповідаючи про те, як провели час.

Коли ми укладали мої речі в багажник, Міша гукнув дівчину, що проходила повз.

– Аню!

– О, Мішка, привіт!

Тут вона побачила мене, і в сумних очах її з’явилося відчай.

– Це моя мама.

– А ми вже знайомі. – Вона видавила з себе посмішку. – Вибачте, я поспішаю.

Міша задумливо дивився їй услід.

– Мам, звідки ти її знаєш?

– Їхали в сусідніх купе. А ти?

– Вчилися на одному курсі. – Він продовжував дивитися в ту сторону, куди пішла Анна.

– Що трапилося, і чому у тебе був такий вираз обличчя? – запитала я, коли ми сіли в машину.

– Уявляєш, буквально кілька днів тому зустрілися з Ваською. Ти ж пам’ятаєш Ваську, мого однокурсника? Довгий такий.

– Звичайно, я пам’ятаю Ваську! Не відволікайся.

– Ох, мамулю, любиш ти попліткувати.

– Звісно! – незворушно відповіла я. – Звідки, по-твоєму, беруться сюжети? Ну так я слухаю.

– Зустрілися, значить, і як раз про неї, про Аню, говорили. Точніше, Васька говорив. Таку історію мені розповів. Нещасна у неї любов, виявляється. А ми ж всі думали, що щаслива… Багато у нас за нею упадали. Вона нікому взаємністю не відповідала. Горда, красива. А на останньому курсі закохалася без пам’яті в красеня одного. Він старший. Журналіст в якомусь виданні. Здається, намагався писати щось серйозне, але не успішно. Аню як підмінили. Він у неї з голови не виходив. Знаю, що планували весілля. А після захисту я про неї нічого не чув. І тут Васька. Вони дійсно збиралися одружитися. Але красень цей раптом почав дивно поводитися і від розмов про весілля ухилятися. А потім і зовсім заявив Ані, що їм потрібно розлучитися. Через деякий час вона дізнається, що він одружився на якійсь відомій письменниці. Старша за нього, зате з грошима і, напевно, з можливостями. Тому що про нього раптом почали говорити, як про перспективного, багатообіцяючого і все таке. Але найдивніше навіть не це. Вона знову з ним зійшлася, уявляєш?

– Уявляю.

Перед очима у мене так і стояли ці двоє в вагоні поїзда.

– Навіть не віриться, – продовжував Мишко. – Мабуть, ґрунтовно він її обкрутив.

– Бідолаха, – задумливо сказала я.

– Хто? Аня?

– Ні. Його дружина.

І тут я подумала, що мені доведеться міняти сюжет оповідання.

Розповіді Забавної Леді(Людмила).

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Джерело