Зіна прийшла зі школи. Відігрівала задубілі пальці перед відчиненими дверцятами «буржуйки». Хотілося їсти. Підійшла до мисника. Дві холодні картоплини, кусень чорного хліба втамували голод.

– Чому це мама затримується на роботі? Де Василь і Сергій?

Вони (старші брати) інколи виходили їй назустріч, коли поверталися зі школи. Пішки треба було йти майже сім кілометрів, через сніги, через ліс. Стежка з лісу виходила до похилого спуску над річкою. Річка стояла, вкрита кригою, ніби відпочивала. Похмура і непривітна. Від неї завжди віяло холодом: і взимку, і влітку, і навесні.

Чомусь перед очима зринув Дністер, повноводий, чистий, блакитноокий, оповитий пишною зеленню трав і лісів. Бачила його ще зовсім маленькою. А тепер бачила тільки у снах. Тут навколо тайга, лід, морози і сніги. Коли наставало літо – комарі, мошкара, сизі тумани, таємничі озера і болота. А річка ховалася поміж схилами і ніби губилася у бездонних плесах озер та за острівцями. Зіна не любила цю річку. Знала, що багато пасток має ця таємнича і незбагненна місцина.

Вже декілька років живуть вони в цій сибірській глибині, але звикнути і полюбити цей край не можуть ні батьки, ні брати, ні маленька Зіна. Батько працює на лісоповалі, мати заготовляє живицю з хвойних дерев, а брати… Зіна достеменно і не знає, чим вони займаються. Днями їх немає. Прийдуть, повигрібають все їстівне і щезають.

«Нікому немає до мене діла», – думає Зіна. Пригортає до себе чудернацьку ляльку з ганчірок.

У школі сьогодні бачила, як двоє дівчаток-молдаванок, котрих, як і її з батьками, було вислано сюди, їли медові пряники. Звідки вони їх узяли? У магазині таких не купиш. Мабуть, посилку одержали від рідні. Слина клубочками згорталася у роті, а в думках споживала ту смакоту і відчувала, як гарно і солодко стає на душі.

Підкинула у вогонь дров і зачудовано дивилася та полум’я, ніби довіряючи йому свої таємниці дитячі думки і бажання. От якби тато приніс нові чоботи, бо ці вже геть зносилися. Якби мамка не плакала вночі. Щоб не «гризлися» між собою брати, бо не можуть поділити зимового одягу та їжі.

Як же хочеться швидше підрости, щоб можна було всім допомогти! Що найперше – це дістати тих смачних пряників, які вона бачила сьогодні на перерві у дівчаток-молдаванок, і пригостити ними своїх рідних.
Незабаром Великдень. На Україні вже вкривається зелом земля, білять хати і прибирають оселі.

А тут… сніг. Холодні бараки. Добре, що у них окремий будиночок. Хоча низенький та закопчений, зате свій.

«Піду на Великдень по всіх сусідах і буду вливати їх. Хоча мама казала, що вливати ходять хлопці. А я дівчинка. Але візьму таткову шапку – і ніхто мене не впізнає. Ото буде радості! Може, старостиха дасть борошна і молока, і мамка спече таких пряників, що пахнуть медом і квітами».

Витерла скло і запалила гасову лампу, бо надворі почало сутеніти. Вогник загойдався від свіжого подиху повітря, яке проникло в хату з появою батька. Мала побігла назустріч. «Зачекай, хай віддихаюся», – сказав тато і поклав на стіл якусь скриньку, збиту з фанери.

Це була посилка. Посилка з України. Зінка не могла повірити своїм очам. Вона запримітила, що один бік скриньки був трішки привідкритим. «На пошті відкривали, – сказав тато. Не знаю, чи все дійшло, що надіслала тітка Ганасія. Відкриємо, коли всі будуть удома».

Зіна не могла дочекатися приходу матері та братів. Дивилася на фанерну скриньку, як на ікону. Знову в думках смакувала пахучими медяниками. Гладила шершаву поверхню скриньки, заглядаючи в щілину, принюхувалася, чи не запахнуть звідти пряники.

Діждалася. Батько тремтячою рукою відкрив посилку. П’ять пар очей впилося в її середину. А там, притулившись одне до одного, лежали почорнілі зогнилі яблука. Запахло квасом. Мати швидко виймала яблука, й ось диво: двійко з них виявилося цілими, усміхалися до Зіни жовто-зеленими очицями і ніби промовляли: «А ми до тебе таки прийшли в гості, на Великдень!» На дні посилки були насипані горіхи.

Мамка сказала: «Це горіхи». Хоча Зіна знала, що горішки не такі. Вони дрібненькі, як насіння. А ці – округлі та тверді. «Це з нашого горіха, що в кінці городу. Вони найсмачніші. І розбивати не треба, бо шкаралупа така тоненька, що, взявши в долоню два горіхи, можна їх роздавити».

Тато взяв два горіхи, стиснув їх у кулаці. Вибрав серединки і подав Зіні. Вона спочатку піднесла їх не до рота, а до носа. Примружившись, вдихала запах горіхових «коників». Стало приємно і лоскотно.

Мама тим часом поділила на частини яблука і, як цілющі ліки, піднесла їх кожному. У хаті запахло Великоднем і … Україною.

Зіна була щаслива, а мама заплакала.

За матеріалами – Українське Слово.

Автор – Ніна САНДУЛЯК, м. Хотин, Чернівецька область.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook