Кохання — це неоціненний скарб.

Не буває щасливого або нещасливого кохання. Це дар Божий — подарунок небес і долі.

Олесь ще зі школи писав ліричні вірші. Він рано навчився читати і писати, а в школі начитався Пушкіна, Товстого, Чехова, Достоєвського, Єсеніна, Гюго, Дюма, ознайомився з японською та індійською поезією. Однокласниці закохувались у нього одна за одною, але він не звертав на них уваги. Писав вірші і був типовим ліриком. Крім поезії, любив музику, збирав вінілові платівки білоруських ансамблів. Мабуть, це було на генетичному рівні, бо його дядько взяв собі за дружину білоруску і жив у Гродно.

За матеріалами – “Є”.

На шкільних олімпіадах Олесь посідав перші місця, мріяв стати археологом, знайти якісь історичні реліквії. Проте не судилося. Не вступивши на історичний факультет столичного вишу, Олесь пішов до армії, де відслужив два роки, а після вступив на відділення фармацевтичного інституту. Сталося це зовсім випадково, бо в університеті на історичному факультеті не було вільних місць. Стати провізором він і не думав, це було спонтанне рішення.

Навчання на підготовчому відділенні давалося нелегко, але згодом Олесь полюбив свою спеціальність. Одного разу до них на практичне заняття з ботаніки прийшла нова викладачка Віра Петрівна. Віра виявилася аспіранткою, та ще й одного віку з Олесем. Його вразила ця молода і гарна дівчина. Невисока, тонесенька, як берізка, з великими зеленими очима. Серце хлопця з цієї миті забилося швидше.

Він раптом згадав, що бачив цю прекрасну незнайомку і раніше… уві сні. Це, мабуть, була його доля.

Олесь відставав у ботаніці, бо вдень працював на будівництві нового корпусу, тож над ним взяли шефство викладачі, серед яких була і Віра. Це тішило Олеся, бо дівчина дуже відповідально ставилася до свого шефства. Вони залишалися після занять і довго працювали над темами. Час збігав дуже швидко, і вона навіть дала йому номер свого телефону, щоб з будь-яких питань звертався до неї. Олесь і Віра мали спільні інтереси, цікавились одними фільмами, читали одні й ті самі книжки. Олесь розумів, що закохався і перебував на сьомому небі від щастя.

Вони гуляли парком, Віра розповідала йому про різні трави і рослини, і Олесь так полюбив ботаніку, що став відмінником. І ось, одного разу він вирішив освідчитись їй в коханні. Цей день він запам’ятав на все життя. Купивши букет квітів, він промовив: “Вірочко, я тебе кохаю”! А вона відповіла взаємністю.

Зустрічатись почали таємно, адже у радянські часи, кохання між викладачем та студентом було неприпустимим. Олеся могли виключити з інституту, а Віру Петрівну — звільнити. Він навіть батькам не відразу розповів, що кохає Віру. Олесь присвятив дівчині багато віршів, бо кохав її безмежно і хотів, щоб увесь світ знав про це. Вона була його долею, а ще він дізнався, що Віра була з Білорусі. Тож почав називати її “сябровкою”, тобто подругою. Лише на 4 курсі інституту вони вирішили побратися і розповісти усім про свої почуття. Весілля зіграли скромне, з батьками та родичами Олеся, а потім поїхали до Віри.

Вона стала його половинкою, допомагав їй захистити кандидатську дисертацію. І їхній син Євген, пішов який теж закінчив фармацевтичний інститут і теж, як батько, любить літературу. Батьки мають надію, що він знайде таку ж дівчину, як його мати, зустріне свою другу половинку.

Автор – Олександр РУДЕНКО. Сумська область.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!