Кожна дівчина мріє вдало вийти заміж. Мені в цьому плані пощастило, мої свекри – дуже заможні. У селі, де ми живемо, у батьків мого чоловіка є ферма, на якій працюють більшість жителів нашого села.

Я ж працюю вчителькою в місцевій школі. З своїм чоловіком Іваном я знаюся з дитинства, ми жили в сусідніх селах, але ходили в одну школу.

Іван залицявся до мене ще зі школи, то ж коли я закінчила інститут і повернулася в село працювати в школу, чоловік не барився і відразу зробив мені пропозицію.

Ми одружилися. Свекруха відмовилася робити нам весілля, оскільки вважала, що половину витрат на заплановане нею шикарне весілля, мої батьки все одно не потягнуть.

Мені було прикро, я хотіла білої сукні і фати, але свекруха затялася – або велике весілля, або ніякого. Ми лише розписалися в сільській раді. Після весілля ми почали жити у свекрів.

Правда, батьки віддали моєму чоловікові невелику земельну ділянку і ми почали будуватися. Але на перших порах свекри виділили нам велику кімнату на другому поверсі їхнього будинку.

Чоловік постійно був на роботі, а я розуміла, що поки я живу в їх домі, мушу якось підлаштовуватися під батьків чоловіка. Але це було не легко. Не зважаючи на те, що гроші у нас були, свекруха контролювала усі наші витрати і не дозволяла купувати дорогі речі.

Щоб комфортно себе почувати, ми вирішили в свою кімнату придбати нові меблі з розрахунком, що перевеземо їх потім в наш новий будинок.

Я вже давно придивилася в місті шикарний спальний гарнітур білого кольору. Я уявляла, як він буде стояти в нашій кімнаті, які будуть шпалери і світильники. Чоловік не заперечував, якщо я вибрала цей, то нехай буде. Йому було байдуже.

Але ці меблі були дорогими, вдвічі дорожчими, ніж інші, які теж можна було б придбати в цьому ж магазині.

З чоловіком ми домовилися, що за покупкою поїдемо в п’ятницю. Я весь тиждень була в прекрасному настрої, чекаючи покупку. Але саме в той день, коли ми зібралися їхати в місто, мені зателефонували з роботи і повідомили, що інша вчителька захворіла, а замість неї вийти нікому.

Мені довелося йти на роботу. Але вантажівка, яка мала привезти меблі, вже була замовлена, а чоловік запевнив мене, що пам’ятає, який гарнітур ми вибрали, то поїхав без мене.

На роботі я не могла дочекатися моменту, коли прийду додому і погляну на покупку. Приходжу я в піднесеному настрої, мій чоловік повідомив, що вже все скрутив і розставив, я відкриваю двері і … розумію, що меблі не ті. Вони – не дорогі білі, а дешеві коричневі.

Я не знала, що казати, я ж чоловікові перед від’їздом п’ять разів повторила, я не розуміла, що відбувається.

Виявляється, з чоловіком в магазин напросилася поїхати свекруха, місце в машині було, тому її і взяли.

У меблевому магазині вона побачила, що я вибрала найдорожчий гарнітур і це їй не сподобалося. Вона переконала свого сина, що біле – це не практично, я не знаю, що вона йому ще наговорила, але мій чоловік повівся і погодився з мамою. Та й навіщо купувати такі дорогі меблі, якщо є вдвічі дешевші.

Я почала плакати. Свекруха мені з порогу заявила:

-Ти спочатку зароби на цей дорогий гарнітур, а потім собі його купиш. А за наші гроші обійдешся і цим.

Мені було дуже прикро. Чоловік розумів, що зробив погано, але мовчав.

І тут, неочікувано, в цю справу втрутився свекор. Він дружину вилаяв за те, що та втрутилася в життя дітей, і моєму чоловікові від батька теж дісталося, що мені не догодив.

Постановили, що нехай гарнітур залишається, свекри нам гроші за нього віддали, а коли свій будинок добудуємо купимо ще один, який мені сподобається.

Через рік ми переїхали в свій будинок, купили білі меблі, про які я так мріяла. Але я не так рада тим меблям, як тому, що нарешті живу окремо від свекрухи і не чую її постійних дорікань.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.