Якось Ганна з чоловіком святкували новосілля, на яке запросили старих друзів Артема. Відсвяткували чудово, гості розійшлися, а чоловіки вийшли ще посидіти на кухню, бо зустрічаються рідко. Ганна пішла спати. Втім, спати – це голосно сказано. Заснеш тут, коли у тебе на кухні кричать чоловіки. До ранку вони вже геть не думали, що говорять. Ну й почула Ганна знову те, що не призначалося для її вух: – Кохаю, – каже Артем, – іншу, дуже сильно кохаю, а дружину шкодую, не піду, залишуся з нею, не переживе вона, якщо я її залишу. Ганна всю ніч проплакала, а вранці побігла до подруги

Гання та Артем у шлюбі вже 17 років, зі сторони усім здається, що в них зразкова та дружня сім’я. Рідні та близькі завжди ставлять їх у приклад.

– Мені цікаво, чи ви взагалі хоч сперечаєтеся коли-небудь? – запитували Ганну друзі.

– Дуже рідко, майже ніколи, – трохи навіть ніяково відповідає Ганна.

В це важко повірити, але вони дійсно ніколи серйозно не сварилися.

Трималися один за одного щосили і всі труднощі долали разом.

Вдвох працювали для сім’ї. Разом вчилися, отримуючи заочно другу вищу освіту.

Є у них донечка, яку вони дуже люблять.

Він – прекрасний сім’янин, душа компанії. Вона привітна господиня, їх будинок завжди відкритий для гостей та близьких людей. Здавалося, випробування позаду, вони все пережили і вийшли з усіх ситуацій з честю. Тепер все має бути добре. Будинок, сім’я, достаток, дитина, друзі – все, що треба для щастя.

Але в житті буває по-різному, і ніколи не можна передбачити, що чекає нас завтра. Один літній день поділив життя Ганни на “до” і “після”.

Увечері, коли Ганна прийшла з роботи, Артем зустрів її  з зібраними валізами і повідомив, що йде до іншої жінки, вона його перше кохання.

– Ми зустрілися випадково, навесні ще! – Ганна ледь могла розібрати слова, які промовляв чоловік. – Сто років не бачилися. Вона зараз одна, чоловіка у неї немає. Сам не розумію, як, але, здається, почуття спалахнули знову, лише з новою силою.

Що було після, Ганна не пам’ятає. Прокинулась вона, лежачи на дивані, а над нею вже схвильовано метушився лікар швидкої.

– Ми вас забираємо, поїдете з нами, і навіть не думайте відмовлятися! – повідомив він. – Без розмов. Не подобається мені ваш стан.

Звичайно, що чоловік в той вечір нікуди не пішов. Залишився вдома. Ще днів десять Ганна пролежала в лікарні, він залишався за дочкою, постіно бігав до дружини по два рази на день, носив харчі, призначення – було видно, що він відчуває свою провину в цьому.

Розмова про те, що Артем покидає свою сім’ю у них більше не заводилася, вони обоє мовчали, акуратно оминаючи цю тему. Ганну виписали додому. У сім’ї знову запанував спокій, але, здавалося, більше для оточуюючих людей.

Вдуші Ганна постійно боялася, що Артем знову розпочне цю тему, і знову пакуватиме валізи до іншої. Щовечора вона чекала його з роботи з тремтячими руками, а що, якщо він сьогодні не повернеться. А коли бачила, як він роззувається в коридорі, полегшено зітхала. Не пішов. Ще не пішов. Значить, не сьогодні. Ще не сьогодні.

Ганна взялася бігати по ворожках. Ті палили свічка, варили чаї. Чи то від чаїв, чи то від відчуття провини Артем поводився спокійно: купив дачу, поміняв квартиру на більшу. Приїжджав до Ганни на роботу з квітами. Ходив на батьківські збори до дочки.

– Артем у теде – не чоловік – мрія! – заздрили колеги, які незнали нічого про життя Ганни. – Дивовижно! Бувають же такі! Як вам вдалося зберегти такі відносини? Порадь! Навчи! Скажи секрет!

А Ганні ставало лише гірше. Розповідала вона все тільки одній подрузі.

– Кохаю дуже Артема, не можу, пробачила, боюся, що піде – плакала вона.

Не даремно кажуть, що час лікує. Ганна трохи заспокоїлася і розслабилася. Артем начебто більше нікуди не мав наміру йти. “Хотів би – вже пішов. Може, пройшло!” – думала Ганна.

З роботи Артем приходив вчасно похвилинно, ніде не затримувався, ніяких підозр не давав. Відремонтували нову квартиру, купили меблі. Разом їздили по магазинах і ринках, вибирали, радилися – як раніше.

Якось подружжя вирішило відсвяткувати новосілля, на яке запросили в тому числі старих  друзів Артема, які випадково опинилися в ці дні в столиці. Відсвяткували чудово, інші гості розійшлися, чоловіки вийшли ще посидіти на кухню, бо зустрічаються рідко. Ганна пішла спати.

Втім, спати – це голосно сказано. Заснеш тут, коли у тебе на кухні кричать чоловіка. До ранку вони вже геть не думали, що говорять. Ну й почула Ганна знову те, що не призначалося для її вух: люблю, каже Артем, іншу – сил немає як, а дружину шкодую, не піду, залишуся з нею, не переживе вона, мовляв, якщо я її залишу.

І всі страхи Ганни закрутилися в голові з новою силою.

– Відпусти ти його, прошу тебе! – говорила вже їй подруга. – Тобі ж буде легше. Заспокоїшся і жити почнеш. Невже так можна себе мучити?

– Якщо він буде йти – тримати не буду, але люблю Артема, сама не вижену! – плаче Ганна.

Так тепер й живуть.

Їй хоч вовком вий, так йому, напевно, не солодко.

Знову вдома обоє мовчать. На цю тему й ні слова.

Ганна щодня плаче у подруги на плечі, а на людях вдає щасливу жінку.

Хоча всередині вона вразлива і беззахисна.

Фото ілюстративне, з вільних джерел