Поки сина не було вдома свекруха побачила, як голова сільради привіз її невістку пізно ввечері додому. Свекруха все зрозуміла відразу. Нікомі нічого не сказавши, вранці попрямувала в нього. Зайшла до голови і різко почала розмову. Відтоді минуло багато років, і одного дня вона почула від невістки слова, від яких сльози котилися самі

Василь з Галиною навчалися в одному класі. До дев’ятого класу вони були просто друзями, разом ходили до лісу по гриби, купатися на річку, вечорами до клубу. В дев’ятому класі Василь відчув почуття до Галини – він в неї закохався. Але взаємності від Галини не було, вона продовжувала ставитись до нього як до друга. В її планах було вийти заміж за хлопця з міста, щоб у нього була квартира, машина, гроші, а Василь, хто, звичайний сільський парубок.

Галина познайомилась з хлопцем який приїжджав в село з міста, до своїх родичів. Але їхній роман пробув не довго, хлопець поїхав назад у місто, і роман закінчився.

Тоді Галина не довго посумувала і таки прибігла до Василя. Так з’явилось їхнє кохання. Василь дуже і давно кохав Галину, от тільки його матір, Надія Петрівна, була проти їхніх стосунків. Але коли молодятам виповнилося по вісімнадцять років, вони відразу одружилися. Як би проти Надія Петрівна не була, Василь її не послухав.

Незабаром у них з’явилася донька. Але Василя призвали до армії. Поки він служив, невістка жила в будинку Василя. Свекрух хоча і не любила невістку, але допомагала їй у всьому. Все було наче добре, але хвилювало Надію Петрівну те, що Галина дуже часто їздить у місто. Як тільки пройде десять днів – поїхала. Які в неї можуть бути там справи.

І одного разу Надія Петрівна побачила, що за справи у невістки. Вона сиділа і чекала невістку коли та повернеться з міста. Аж тут, біля двору зупинилася машина. Свекруха добре знала ту машину, на ній  їздив селищний голова, Іван Петрович. Хвилин десять з машини ніхто не виходив.

Потім обоє вийшли, голова провів Галину до хвіртки, а далі свекруха не бачила, бо заважав паркан, але й так було все зрозуміло. Свекруха так розлютилася, що не хотіла її ні в хату впускати ні в загалі бачити, але потім трохи заспокоїлась і вирішила в усьому розібратися.

Вранці Галина сказала свекрусі, що спілкувалася з Петровичем, він пообіцяв надати матеріальну допомогу, так як Василь до армії трохи працював колгоспі. Свекруха здивовано запитала:

— І що ж ти йому сказала?

— Подякувала. Хто від грошей відмовляється. В нас їх не так багато, щоб відмовлятися.

Свекруха вирішила тоді поговорити з Петровичем. Вона зайшла до нього в кабінет  і строго привіталась:

— Ну здрастуй, Петровичу!

Іван Петрович піднявся з крісла:

— Доброго дня, Надія, а ти за матеріальною допомогою? Так зараз бухгалтер з обіду прийде і видасть. – Сказав голова трохи нервуючись.

— Ти Іване дурня не клей, ти краще скажи навіщо в чужу сім’ю лізеш? Тобі скільки років? Чи може молодість згадав!? – Строго запитала Надія Петрівна.

— В яку сім’ю? В мене своя сім’я є. Про що це ти, Надіє?

– Бачила я все, позавчора вночі, – продовжувала Петрівна. – Знаю, невістка у мене безсовісна, але ж ти дорослий чоловік. Мій син зараз в армії, навіщо ти так? Мені сина шкода. Та і в тебе дружина і діти, невже тобі їх не шкода?

Петрович почервонів, потім розвернувся до Надії Петрівни спиною і тихо сказав:

— Добре, вибач, біс поплутав, обіцяю, більше ніколи. Тільки Богом прошу, Петрівно, дружині моїй нічого не кажи.

Надія Петрівна мовчки розвернулась і пішла додому. Ні невістці, ні сину вона нічого не сказала. Галина здогадувалась, що свекруха все знає і тому припинала свої вибрики.

Василь повернувся з армії, живуть вони добре і кохають один одного, через два роки в них з’явився синок. Вони всі разом так і живуть з Василевою матір’ю. Якось Галина підійшла до свекрухи і тихенько з почуттям вини сказала:

— Дуже Вам дякую, Надіє Петрівно, що тоді мене пожаліли.