Валя нещодавно розлучилася зі своїм чоловіком, і тому зі своєю майже дворічною донечкою поспішала до батьків у село. Погода псувалася на очах, донечка почала плакати.

Оскільки до села йти було ще кілометрів п’ять, то Валя радісно погодилася на пропозицію водія вантажівки, що проїжджала повз, її підвезти.

Вже вмостившись в салоні жінка у кремезному дядькові за кермом впізнала сусіда та гарного приятеля Володю.

В той вечір мати її не чекала, оскільки нічого не знала про розлучення.

Коли ввечері Валентина з дитиною зайшла в будинок, Антоніна Іванівна все зрозуміла без слів. Вона лише запитала:

– А що ж тепер буде?

Валя не знала, що відповісти, лише просила маму забрати доньку на деякий час до себе. Адже після розлучення з чоловіком в неї не залишилося нічого, крім ліжка в кімнаті гуртожитку в чужому місті.

Валентина  розридалася і кинулася до матері:

– Матусенько, прошу тебе, допоможи! Не дозволь занапастити мені моє життя! Ой, мамочко, ти була права, коли казала, що Олег мені не пара, прости, що я не почула тебе…

Хоч у матері на руках ще був хворий батько, вона, все ж, погодилася забрати маленьку Іринку до себе, відпустивши доньку назад до міста.

Через кілька років особисте життя Валентини налагодилося, вона зустріла Бориса. Хороший чоловік, вони часто приїжджали разом в село. Вирішили, що будуть одружуватися, жінці здавалося, що Борис полюбив не лише її, але і її донечку.

Все змінилося, коли у подружжя народився власний син. Тоді вітчим почав робити помітну різницю між дітьми.

Антоніна Іванівна не раз бачила, як вони сварилися, коли заїжджали до неї, щоб їй допомогти. Одного разу вона першою почала розмову з зятем про Іринку, мовляв чи не пора її вже забрати в сім’ю.

Та розлючений зять зі злості лише випалив: – Цього не буде ніколи!

Теща вирішили звернутися до сумління Бориса:

– Як же це так виходить? Іринка ж така самісінька дитина, як і Антон. Хіба вона заважатиме тобі?

На що зять крізь зуби процідив:

– Або я, або вона!

Валентина, хоч і добре все чула, продовжила копати город. Сльози її душили, але що вона могла вдіяти, якщо чоловік прийняв таку позицію.

Тоді Антоніна Іванівна вирішила серйозно поговорити з донькою. Закінчивши роботу на городі, вона звернулася рішуче до Валі:

– Доню, що ти собі думаєш? Іринка така ж твоя дитина, як і Антон. Невже тобі все одно, що твій чоловік ігнорує твою дитину?

Та Валя  ошелешила маму словами:

– Мамо, ти хочеш щоб обоє моїх дітей росли без батьків. Припини, прошу тебе.

Антоніна дивилася на доньку і не розуміла, як вона може так чинити. Та донька поїхала, залишивши Іринку у бабусі. Так дитина прожила в селі одинадцять років. Коли не стало дідуся, вони з Антоніною залишилися вдвох.

Через рік бабуся сильно захворіла і потрапила в лікарню. Тепер вся домашня робота лягла на плечі маленької дівчини, але навіть і  зараз Валентина не приїхала і не забрала доньку. На щастя, все склалося добре. Бабуся видужала.

***

Пройшло багато років. Ірина так і не зрозуміла, чим завинила перед матір’ю, чому для її брата все, а для неї – нічого.
Мати так і прийняла її в свою нову сім’ю. Ірина вивчилася на вчительку і повернулася працювати в рідне село. День, коли бабусі не стало, став найчорнішим днем в її житті.

Та доля щедро нагородила дівчину, пославши їй доброго чоловіка. Але, все ж таки, Іру тягнуло до рідної мами, до того ж, вона дуже любила брата Антона, а він любив і підтримував її.

Ставши дорослою, Ірина знайшла в собі сили, щоб пробачити матір за її такий необачний вчинок. Це ж життя…

За матеріалами: Ігор ДІДКІВСЬКИЙ, Українське Слово

Фото ілюстративне, з вільних джерел.