Оксані того дня було особливо жаль себе. Ще й вазу дорогу розбила. Ту, що найкраща подруга на весілля їм з Іваном подарувала. Підмітала осколки. Думала про те, що і їхнє життя з Іваном ось так розлітається на друзки. Бо хіба ні? Коли виходила заміж, мріяла про одне, а вийшло зовсім на інше.

Від її романтичних ілюзій залишилася хіба що загасла свічка. З того вечора, коли вона придумала вечерю для двох. Спекла тоді торт, витягнула святкову скатертину. Одягнула нову сукню. А Івана, як на зло, не було. Врешті, почула, як підїхав своєю вантажівкою. Кинулася до дверей. Посміхалася: ось, мовляв, поглянь, що я придумала…

Він не знав, куди подіти свої брудні руки.

– Вибач, але мені не до того. Я втомився. Дві години копирсався в машині – поламалася на дорозі. А ще у гараж треба їхати, розвантажитися. Дай хоч руки помию.

Вона лягла спати, пригасивши тоненький вогник свічки. Зловила на собі чи то насмішкуватий чи співчутливий погляд свекрухи, мовляв, знайшла час бавитись. Ось тобі й вечеря при свічках.

А чому б і ні? Була першою красунею у селищі, не один домагався її серця. А вона ще в училищі вийшла заміж за Івана. Не красень, не багач, звичайний водій. Два слова і досі докупи не зв’яже. Чим він її полонив?

Писала Оксана вірші. Друкувалася у районці, в обласній пресі. Не раз покладе перед Іваном газету. Спеціально, аби побачив, порадів за неї, похвалив.

– Ти ж знаєш, я в цьому нічого не розумію, – тільки й почує від чоловіка.

Здається Оксані, і свекруха її недолюблювала. Бо тільки яка суперечка, зразу чує: ми, мовляв, як дехто, університетів не закінчували. «Дехто» – це, звісно, вона, Оксана.

А тут сьогодні цей похмурий день і розбита ваза. Скільки не клей, а трішини будуть. От як різні вони з Іваном, то тули, не тули…

Обсмикнула себе на півдумці. Згадувала інший день. Тоді, коли їхала до Тернополя за обновками для сім’ї. Довго чекала автобуса. Врешті зупинила легківку. Симпатичний чоловік відкрив їй дверцята.

– Сідайте. Я якраз додому, тобто, до Тернополя їду, – запрошував її привітною посмішкою.

Вона сіла в машину. Одразу відчула, що сподобалася цьому нeзнайoмцеві. Ну і хай, він їй теж сподобався.

Ось і Тернопіль. Уже збиралася виходити. Віктор, так звали водія, притримав її за руку.

– Зачекайте, ви така гарна, Оксано. От лише руки, – гладив її шорстку долоню. – Хіба ці тендітні пальчики для важкої роботи?

А куди їй дітися від неї, цієї роботи? Город, кухня, худоба…

Віктор ніби вгадав її думки.

– Тікати вам треба з дому. Хоча б до мене. Живу один, без нікого у цьому світі. А роки так швидко біжать.

Він не хотів просто так відпускати Оксану. Повіз її у кафе на морозиво. Вона ловила на собі захопливі погляди чyжого чoловіка і відчувала себе маленькою дівчинкою, якій повертали давно омріяну недосяжну іграшку. Він сипав їй компліменти, а вона думала про те, що не чула подібних слів навіть у день свого весілля. Розказувала Віктору про себе, про сина, який цього року пішов у перший клас. Про школу, де вчителювала. Нарешті, спохопилася: їй пора, так і на ринок можна не втрапити.

– Ще зустрінемося, Оксано, – став запевнювати її Віктор.

Посміхнулася: хіба це можливо?

Знову ішло все, як заведений годинник. Зранку до школи, потім додому, до нескінченної домашньої роботи. Зрідка згадувала незнaйoмця, його слова: ви така гарна, Оксано…

Якось в учительській заздзеленчав телефон.

– Тебе, Оксано, – подала їй слухавку завучка. – Якийсь чоловік, голос нeзнaйомий, але приємний.

Оксана спочатку не зрозуміла. Хто? Віктор? Але ж вона не давала йому ніякого номера телефону.

У слухавці пролунав теплий сміх. Усе просто: є довідкова служба. Але це не суттєво. Головне, він її знайшов. І завтра знову проїжджає через їхнє селище. І якби Оксана могла… О тій самій порі, що й тоді.

Зловила на собі цікаві погляди колег. Однак, що їм до того?

Відпросилася на завтра у директора. У місті захвopiла стара тітка, мусить поїхати провідати, – пояснила.

Вдома Іван не заперечував. Малий Андрійко просився з нею.

– Ні, школу пропускати не будеш, – прикрикнула на сина сердито.

Зранку, напевно, дуже вже спішила. Бо навіть свекруха зауважила, мовляв, до автобуса ще є час.

Усе було, як у романтичному кіно. Тихе затишне кафе, музика і квіти. На якихось півгодини справді забігла до тітки – маминої сестри. Звідти й додому зателефонувала.

Їхні короткі зустрічі з Віктором продовжувалися ще кілька разів. Він просив її придумати щось, втекти з дому надовше. Ось незабаром у нього день народження. Відсвяткували б його удвох.

– А якщо не надовше, а назавжди? – горнулася до Віктора Оксана.

– Хоч на усе життя…

Може, вона і не наважилася б на це. Якби не той день, не розбита ваза. Не чоловік, який знову, котру неділю підряд, поїхав на рибалку. Удосвіта, Оксана ще спала.

За вечерею, ніби між іншим, сказала:

– Мене на курси посилають. Підвищення кваліфікації.

Іван мочки кивнув головою.

– Чого це раптом тебе? Щось раніше ти на ці курси не їздила, – це свекруха.

– А тепер поїду. На два тижні. Чи без мене не обійдетеся?

У школі написала заяву. За власний рахунок, через ту ж тітку.

Для себе уже прийняла рішення – вона розлучиться з Іваном. Забере сина і переїде до Віктора. Він такий уважний, добрий. От лише, як пояснити Іванові, вдома?

Вирішила: вона напише чоловікові листа. Так буде легше. Коли приїде, він усе вже буде знати. Обійдуться без зайвих пояснень.

Виводила старанно літери. «Так сталося, пробач. Зрозуміла, що зустріла долю…»

Кинула листа у поштову скриньку. .І чомусь одразу захотіла витягти білий прямокутник назад. Але холодний метал уже надійно заховав її зізнання.

Почувала себе тривожно. Швидше б зустрітися з Віктором – десь поїхав у справах, розказати йому усе, довіритись.

Він дивився на Оксану незрозуміло. Для чого вона це зробила? Хіба варто у таких випадках спішити?

Вона теж його не розуміла. Хіба не Віктор казав, що хоче бути з нею завжди?

Він і не заперечує. Але ж не отак, не одразу.

Ні, одразу, – сама злякалася своєї впевненості.- Якщо спалювати, то всі мости.

Віктор тільки знизав плечима, а вона, чи не вперше, за усі їхні зустрічі не відчула себе захищеною поруч з ним.

Через день зібралася додому. Забрати речі і сина. Чекала Віктора, щоб сказати йому про це, аби не вийшло ше однієї несподіванки. Ось, напевно, і він. Але на порозі стояв незнайомий чоловік.

– Тримайте, лист для Віктора. Від дружини. І не дивіться на мене так здивовано. Вона завжди передає йому листи через нас, коли ми буваємо в Італії. Я – товариш Віктора. А ви, очевидно, його сестра? Здається, він казав, що ви маєте приїхати.

Конверт пік Оксані руки. Помітила зворотну адресу: Італія, Неаполь.

Поклала листа на столі. Ось і закінчилася її казка.

Їхала додому. В унісон її настрою тихо плакав за вікном автобуса дощ. Вона забере сина і піде до своїх батьків. Тільки нехай її ніхто нічого не запитує.

Але ще здалеку з подвір’я назустріч біг Іван.

– Швидше, Оксано. Андрійко захвopів.

Прикладала малому кoмпреси, гріла чай. Іван розказував, як виглядали вони її. Як телефонували на мобільний, а вона, виявляється, забула його вдома

– Мама, навіть до школи, до директора ходила, щоб дізнатися адресу або телефон тих твоїх курсів.

Ніби струм пронизав Оксану.

– І що ж директор? Знайшов телефон?

– Ні, сказав, що не знає.

Не сміла повернути у бік свекрухи голову. Та теж не додала до сказаного нічого.

Андрійко одужав. Оксана зібралася на роботу. Іван поводив себе так, ніби нічого не сталося. Ніби і не отримував він ніякого листа. Не витримала, врешті, запитала чоловіка про це.

– Листа? – перепитав Оксану. – Від тебе? Ні, поштарка нічого не приносила. Може, загубився. Всіляке ж буває.

Оксана нервово засміялася. Справді, хіба мало губиться у нас пошти?

Котрогось дня в учительській знову задзвонив телефон. Кликали її, Оксану.

Віктор. Запитував, чому не бере мобільний. Казав, що вона неправильно усе зрозуміла. Що він справді збирається розлучитися з дружиною. Але поки вона в Італії… Утім, завтра він проїжджатиме через її селище. І якщо Оксана вийде, поговорять про все детальніше…

Вона поклала слухавку.

– Тітка дзвонила. Ні-ні, вона здорова, – чи то колегам мовила, чи швидше собі.

Оксана ще кілька тижнів заглядала у поштову скриньку. Але листів для них не було.

Минав час. Оксана наpодила ще донечку. Іван з Андрійком забирали її з пoлoгового будинку додому. Такі рідні, щасливі.

А потім захвopiла свекруха. Не хотіла в останню хвилину нікого бачити, лише Оксану.

– Нахилися. Маю тобі щось сказати, доню. Підніми подушку піді мною. Шукай там, поміж пір’ям. Бери, то твоє…

Оксана витягла листа. Свого, того давнього, до Івана.

– Тоді поштарка віддала його мені. Чому я не спалила одразу? Хотіла, аби ти переконалася, що не потрапив той конверт у чужі руки. Чому не віддала раніше? Не хотіла, щоб ти думала, ніби мені щось винна. І до директора я тоді не ходила. Просто сказала Іванові, аби він сам не біг. Тільки дякувати мені не треба…

За матеріалами – Наш День. автор – Зіна Кушнірук. Головний редактор, Заслужений журналіст України.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!