Нашій з Максимом донечці вже чотири роки виповнилося, а рідна бабуся не більше п’яти раз нам зателефонувала, і спитала, як її здоров’ячко. А бачитися, скажете ви? Ех, з цим в нас взагалі халепа.

Моя мама досить молода бабуся. Вона працює в районному центрі головним бухгалтером. Завжди мала смак до одягу. Гарний манікюр, макіяж, масаж. Словом, вона себе любить.

Живемо ми від неї не далеко. Коли Златочці було декілька місяців, ми вирішили познайомити бабусю з рідною і першою онучкою.

Як сьогодні пам’ятаю, я купила Златі дорогу і красивезну сукню. Але милість від знайомства з онучкою в неї тривала буквально п’ять хвилин.

Златка зригнула на її шовковий халат, і відразу попала бабусі в немилість.

– Фу, що це таке? Ти так бабусю любиш? – зиркнула вона на Златку, і видала мені категоричне твердження: – Ні-ні, ось буде постарше тоді і приїжджайте в гості! А зараз мені треба йти. Зовсім забула, що з подругою домовлялася.

Другий раз Златуня мала честь стати перед очима бабусі в три роки. Так-так, майже три роки Злата її не цікавила, хоча живемо ми поруч, декілька хвилин на маршрутці.

– На весь день заберу! Ви їй там все приготуйте! – попросила мама. Один нюанс: день був буденний. У нас з чоловіком робота, у Златки – садок.

– З ранку до мене і привозь, – не знітилася мама.

Замість садка Златка поїхала до бабусі. Коротко проконсультувавши маму, я втекла на роботу, пообіцявши прибути за дитиною десь о восьмій вечора. Мама подзвонила о дванадцятій: вона награлася в бабусю, тепер мені треба негайно приїхати і позбавити її компанії Златки. А то вона взяла і напаскудила: землю з горщика з алое переклала в котячий лоток.

– Дуже енергійна у тебе дочка. Треба дивитися та дивитися за нею.

– Мамо, я на роботі! Не можу зараз приїхати. Тоді мама сказала, що зараз піде і залишить Златку одну. І якщо з нею щось трапиться, то винна буду я – не приїхала.

Довелося впасти в ноги до начальства. Я вклалася в обіцяну начальниці годину: забрати сина, відвезти додому, залишити з сусідкою і повернутися на роботу.

І ось, знову дзвінок: – Я по онучці скучила. Привезіть, хоч гляну, як вона підросла! – скомандувала мама. – Глянеш, не переживай, – погодилася я.

– До шести чекаю.

– Добре.

До шостої вечора було півтори години. Я встигла зателефонувати і домовитися з власницею невеликого відділу з канцтоварами, розташованого на першому поверсі нашого будинку, і скинути на її електронну пошту свіжі фотографії Златки. І вже через двадцять хвилин фотографії були роздруковані, і залишилися чекати мене.

Мама хотіла подивитися на внучку? Вона подивиться. Зайвий раз мотатися туди-сюди, попутно чекаючи її дзвінка з вимогою забрати дитину, я не збиралася. А знаючи маму, так воно і було б. Я вручила мамі стопку фотографій: Златка на гойдалці, Златка на травичці, Златка обіймає татка…

– Це що?

– Ти ж хотіла подивитися, як вона виросла? Дивись!

Мама образилася…

– Більше я дзвонити до вас не буду!…

Думаю, багато ми не втратимо!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело