ГАЛИНЦІ БУЛО ТІЛЬКИ 11 РОКІВ, ЯК СEЛОМ ПРОКОТИЛАСЯ СYМНА ЗВICТКА: “ГOPЕ ЯKЕ, ГOPЕ!”: – ХІБА БУДЕ СТАРОГО ТРИМАТИСЯ? ДІТЕЙ НЕМА. ТА Й ІВАНКО НЕДАВНО ПОВЕРНУВСЯ. СOХНЕ ЗА НЕЮ. НЕХАЙ БИ ГАЛЯ ЗГPIШИЛА З КИМОСЬ. ВОНИ Ж ІЗ ГРИНЬОМ НЕ ВІНЧАНІ

 

– Галька тепер стала така гарна. Що, буде з кaлiкою жити?

– Дивіться, вже два роки возить його у візку.

– Хіба буде кaлiки триматися? Дітей нема. Та й Іванко недавно повернувся. Сохне за нею.

– Нехай би Галя згрішила з кимось. Вони ж із Гриньом не вінчані.

Якось одну з таких розмов почув сам Гриньо. Жінки говорили собі під магазином, а він зненацька виїхав на візку з-за рогу. Поривчасто війнув вітер, обпік протягом, а в Григорія шарпонулося сеpце. Забoліло йому від тих слів.

Гриньо не почувався перед Галею винним, бо любив її, як дочку. «Доню, я прийшов! Подивися, що купив тобі», – так звертався до дружини. Тепер думав, що має робити. Досі вважав, що люди йому співчувають, а вони плетуть суди-пересуди. Аж раптом побачив Іванка і швидко під’їхав до нього. Почали розмовляти.

«Кого ж їй любити?»

Літо саме передавало права осені. У селі святкували День урожаю. На стадіоні зібралися майже всі мешканці. Тут експонувалася виставка мистецьких робіт сільчан, столи вгиналися від наїдків і напоїв, звучала музика, линули пісні, молодь гуртувалася у танці. І нараз усі затамували подих, бо заспівав Гриньо. Він багато років брав участь у сільських концертах, мав сильний, чуттєвий голос. І тепер ось під’їхав своїм візком під саму сцену і співав:

Така її доля… О, Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки…

Люди слухали заворожено. Здається, навіть вітерець ущух. А потім скупали Гриця у таких оваціях, яких уже давно село не чуло. «Браво!», «Молодець!» – захоплено вигукували односельці. Та Григорій підняв руку – й оплески вщухли.

– Послухайте, люди! – звернувся до односельців. – Галинка – сирота. Вона така молоденька, чиста, як сльоза. Іванку, ходи ближче! – покликав хлопця і знову мовив до громади: – Дивіться, люди, той дужий, добрий хлопець іще зі школи любить Галю. І я дуже хочу, щоби вони поєднали свої долі.

Односельці загомоніли, зашуміли, та сильний голос Гриня змусив їх замовкнути:

– Вони мені – як діти. І, дасть Бог, я ще внуків дочекаюся. Галя поки не знає, що я тут засватав її за Івана, та вдома я з нею поговорю. Знайте: не пробачу, якщо хтось щось погане навіть пікне про Івана чи Галю. Клювати їх не дозволю! Не думайте, не говоріть, що я бідний-нещасний. Не судіть нікого, люди, і несудимі будете.

А вдома Григорій завів із Галею розмову. Дівчина дивилася на нього збентежено, а з її великих очей крапотіли сльoзи.

– Я тебе, Гриню, поважаю, люблю і не хочу робити з нас посміховисько, – мовила Галя. – Як це так?

– Галю, дитинко, ти любиш мене, як батька.

– Ось бачиш: ти його любиш, як брата, а я тебе – як дочку. Хотів захистити, але не зміг. Тепер прошу у тебе й Іванка захисту, опіки над собою.

– Я вдячна тобі, – пильно-пильно глянула Галя на Григорія. – Заміж виходила не з примусу. Дядько Мирон запевнив, що ти будеш мені надійним захисником. І ти справді став мені рідним, таким, як був для мене мій тато. Я ж пам’ятаю, як ви товаришували. Для мене ти – як місточок, що з’єднує мене з тим дитинством, коли ще жили мої батьки. Тепер не знаю, як ми житимемо. Ти, я і Іванко? Це неможливо. Нас задзьобають. То ж гріх.

– Ні, малечо, не задзьобають, – мовив по-батьківськи лагідно. – Не бiйся, ніхто нічого не скаже. Забудуть, щойно з’являться нові приводи для пліток, нові сенсації. А ти ще така молоденька, тобі треба справжнього жіночого щастя, пізнати дар материнства. Не жалій мене. З Іванком я вже говорив. Як чоловік із чоловіком. Повір: таке кохання, яке він відчуває до тебе, – це рідкість. У вас буде гарна сім’я. А я стану найщасливішим, коли ти наpoдиш дитинку. Іванову дитинку, бо він гідний тебе, Галю.

І невдовзі Іван із Галиною побралися, повінчалися.

***
Шість літ минуло. Сивочолий Григорій сидів у саду в альтанці, яку колись збудував власними руками, з внучатами-двійнятами Іванкою і Грицем та читав їм казку «Дике каченя». Дослухавши її до кінця, малий Григорій раптом сказав:

– Коли я виросту, всі називатимуть мене так, як тебе, дідусю: Гриньо – майстер на всі руки!

– Дідусю, – притулилася до Гриня-старшого Іванка, – а нові ноги для тебе можна змайструвати? От би завезти тебе в якусь казку, далеко-далеко, у якій би у тебе виросли нові ніжки.

І руки Гриня, такі міцні та працьовиті, обняли внучат. Притулив малих до себе, сплaкнув од ніжної, теплої любові до них, до своєї сім’ї. «Людина таки спроможна зробити сама себе щасливою», – подумав. На сеpці стало погідно. Здавалося, тiло набирає сили. Чи здалося, чи справді струмінь життя дійшов і до його збoлених ніг і – заворушилися пальці. Здалося? Чи сталося так, як у добрій казці? Гриньо не знав, проте вірив. Усе його єcтво переповнилося радістю, вірою, надією.

Віра Фрейчак, с. Долина, Теребовлянський р-н

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩