– ОБА-НА. У НАС З’ЯВИВСЯ ТАТО, – УЇДЛИВО МОВИВ СИН. – МИ, МАМО, НЕ З БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ, – ДОЛУЧИЛАСЯ НЕВІСТКА. – НАМ БИ ХОЧ ВАС НАГОДУВАТИ, А ТУТ ЩЕ Й НАХЛІБНИК. НЕ БУДЬТЕ ТАКОЮ ДОБРОЮ

 

Віднедавна старого Микиту називають хитруном, що любить жити за рахунок жінок. Нове прізвисько причепилося до нього, як реп’ях до кожуха.

Хоча для сільського люду воно було незнаним, бо ж ніхто достеменно не знав, що воно означає і, з чим його їдять. Почну з того, що в нашому селі, на околиці, жила-собі стара, як світ, жінка.

Мала вона дітей і онуків. Ті відвідували маму і бабусю вряди-годи. А точніше тоді, як вона наскладає купку пенсійних гривень. Вибирали негожу неділю і наскоком, несподівано, мабуть, вважаючи, що роблять приємний сюрприз, приїжджали до давно небіленої хати. Оселя виглядала з бур’янових джунглів. Кішка з переляку дряпалася на верхівку трухлявої груші.

Сиділа там не покидаючи подвір’я. Вона їм не вірила. Гості деколи привозили старенькій декілька смаколиків. Та оскільки в жінки давно повипадали зуби, то пряники через день-другий ставали черствішими за окраєць чорного хліба. Дід Микита, котрий розміняв восьмий десяток, зрідка навідувався до Насті.

Бувало йде до доньки, та й зазирне до бабуні. Перекинуться словом-другим і на душі легшає. Сяде біля ровесниці, витягне з кишені льодяників, ще й розгорне їх з кольорового папірця. Як-не-як чоловік таки. Останній рицар.

За матеріалами – “Є”.

– Бери, підсолоди своє життя, – скаже, примружуючи очі, постійно повні сліз. Жодний лікар не може пояснити чому так відбувається. Ніхто не знає, чому в Микити зіниці на мокрому місці. Старий вже призвичаївся до своєї болячки і завжди в кишені носить носовичок, який ніколи не висихає.

– Що, знов рюмсаєш? – запитує Настя, перекидаючи у роті цукерку. – Ото плаксій, а ще хоче на мені одружитися, – сміється бабуся аж тупає ногами, взутими у валянки. Їх вона носить навіть у спеку, тому, що ноги і літом «дубіють».

– Певно, що в мене вже не залишилось і грамульки тепла, – зітхає Настя і руками масажує сухі коліна. А колись вони були кругленькими, наче достиглі антонівки в батьківськім саду. Не одному парубкові від них паморочилося в голові.

– Піду принесу води, – інколи каже Микита і дибає з відром до криниці. Трохи далеко, але йде.

– Я тебе нині дочекаюся чи ні? Якщо втопиш відро, то не приходь. – Знову Настя заходиться сміхом. А що їй, небозі, залишається робити?! Хіба що взяти на кпини власну самотність, кинути лихом по землі. Якби не Микита, то зовсім би здичавіла.

Микита таки приходить, щоправда, у відрі води небагато. Але заварити чаю вистачає. Отак однієї неділі за чаюванням їх і застали Настині гості.

– Оба-на. У нас з’явився тато, – уїдливо мовив син, підтягуючи штани. Одежина постійно зсувалася з нього. Навіть не допомагали підтяжки. Видно, що він невибагливий до їжі – недоїдків не лишає.

– Тут, Валю, є кому їсти тульські пряники, – додав чоловік і, не привітавшись, жбурнув сумку.

– Ми, мамо, не з благодійного фонду, – долучилася невістка. – Нам би хоч вас нагодувати, а тут ще й нахлібник. Не будьте такою доброю.

 

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩