Віднедавна старого Микиту називають хитруном, що любить жити за рахунок жінок. Нове прізвисько причепилося до нього, як реп’ях до кожуха.

Хоча для сільського люду воно було незнаним, бо ж ніхто достеменно не знав, що воно означає і, з чим його їдять. Почну з того, що в нашому селі, на околиці, жила-собі стара, як світ, жінка.

Мала вона дітей і онуків. Ті відвідували маму і бабусю вряди-годи. А точніше тоді, як вона наскладає купку пенсійних гривень. Вибирали негожу неділю і наскоком, несподівано, мабуть, вважаючи, що роблять приємний сюрприз, приїжджали до давно небіленої хати. Оселя виглядала з бур’янових джунглів. Кішка з переляку дряпалася на верхівку трухлявої груші.

Сиділа там не покидаючи подвір’я. Вона їм не вірила. Гості деколи привозили старенькій декілька смаколиків. Та оскільки в жінки давно повипадали зуби, то пряники через день-другий ставали черствішими за окраєць чорного хліба. Дід Микита, котрий розміняв восьмий десяток, зрідка навідувався до Насті.

Бувало йде до доньки, та й зазирне до бабуні. Перекинуться словом-другим і на душі легшає. Сяде біля ровесниці, витягне з кишені льодяників, ще й розгорне їх з кольорового папірця. Як-не-як чоловік таки. Останній рицар.

За матеріалами – “Є”.

– Бери, підсолоди своє життя, – скаже, примружуючи очі, постійно повні сліз. Жодний лікар не може пояснити чому так відбувається. Ніхто не знає, чому в Микити зіниці на мокрому місці. Старий вже призвичаївся до своєї болячки і завжди в кишені носить носовичок, який ніколи не висихає.

– Що, знов рюмсаєш? – запитує Настя, перекидаючи у роті цукерку. – Ото плаксій, а ще хоче на мені одружитися, – сміється бабуся аж тупає ногами, взутими у валянки. Їх вона носить навіть у спеку, тому, що ноги і літом «дубіють».

– Певно, що в мене вже не залишилось і грамульки тепла, – зітхає Настя і руками масажує сухі коліна. А колись вони були кругленькими, наче достиглі антонівки в батьківськім саду. Не одному парубкові від них паморочилося в голові.

– Піду принесу води, – інколи каже Микита і дибає з відром до криниці. Трохи далеко, але йде.

– Я тебе нині дочекаюся чи ні? Якщо втопиш відро, то не приходь. – Знову Настя заходиться сміхом. А що їй, небозі, залишається робити?! Хіба що взяти на кпини власну самотність, кинути лихом по землі. Якби не Микита, то зовсім би здичавіла.

Микита таки приходить, щоправда, у відрі води небагато. Але заварити чаю вистачає. Отак однієї неділі за чаюванням їх і застали Настині гості.

– Оба-на. У нас з’явився тато, – уїдливо мовив син, підтягуючи штани. Одежина постійно зсувалася з нього. Навіть не допомагали підтяжки. Видно, що він невибагливий до їжі – недоїдків не лишає.

– Тут, Валю, є кому їсти тульські пряники, – додав чоловік і, не привітавшись, жбурнув сумку.

– Ми, мамо, не з благодійного фонду, – долучилася невістка. – Нам би хоч вас нагодувати, а тут ще й нахлібник. Не будьте такою доброю.

– Aльфoнс! – Вимовив слово, коротке і незрозуміле, онук Матвій. Що він мав на увазі – Микита не зрозумів.

– Твоя правда, синку, – похвалив тато. Далі показав Микиті на вулицю.

Дід усе зрозумів. Поволі посунув на дорогу. Микита знову витер очі, бо сльози заважали пильнувати дорогу.

– І що воно значить? – сам себе запитав. – Якийсь нахлібник. Ото понавидумують. Вік прожив, а такого ніколи не чував, навіть не снилося.

Спересердя махнув рукою. Впродовж тижня дід не навідувався до Насті. Мав роботу на городі. Він, як міг, помагав дочці по господарству.

– Що комар, то сила, – казав, коли донька силоміць заводила до хати і садила за стіл.

– Та годі Вам вже, тату. Хіба ще не втомилися від селянської праці? – запитувала і наливала в миску гарячої страви. Відпочивайте.

– Від землі у мене здоров’я, вона матінка наша і тримає на цім світі, – відповідав, сьорбаючи борщ. Під ложку підкладав кусень паляниці, аби, Боже борони, не впала крапля їжі на долівку. Якось навіть хотів дізнатися про того «aльфoнса» в рідних. Передумав. До Насті Микита прителіпався в неділю ранком. Чим скоріше приніс води, нагодував три курки і накивав п’ятами. Не хотів, аби родичі знову застали.

– Гей, куди ти? Спинися! – гукала в плечі старому Настя. Навіть не озирнувся. Ішов і гриз твердого пряника. Його він прихопив зі столу просто на очах у бабусі. Та лишень сплеснула руками. Ні, то не від того вчинку, а від того, що Микита довго не затримався. Нахлібник – є нахлібник. Ніде довго місце не зігріє. Вона також не знала цього слова. Микиті ж нове прізвисько – як козі Дуньці світлофор.

– Хай навіть називають горщиком, – сміється дід, – аби тільки в піч не пхали.

Так що і наше маленьке село вже в дечому наблизилося до міста. Але тутешній aльфoнс не живе за рахунок жінок, не обманює довірливу дівчину. Навпаки, старається з усіх сил підсобити бабці Насті, урізноманітнити її сірі будні. Напевно, обом від того і життя стає цікавішим.

Ні він, ні вона не хочуть думати про фінал свого існування, що називається тризною. Будьмо і ми, чоловіки, Микитами-aльфoнсами. Себто такими собі безсеребрениками-помагайликами. Бути добрим і чуйним, відчувати чужу потребу, перейматися турботами сторонніх людей – значить бути справжнім чоловіком. Антиподом пещеного і хитрого, з лисячим поглядом і вовчими думками лінивого нахлібника.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!