Тетяну Іванівну можна і зараз побачити в забігайлівці, яка розташована поруч з метро. Її легко впізнати – їй за п’ятдесят років, але виглядає вона всього лише на сорок роки.

В одній руці у неї смартфон, з якого вона щось читає, а в іншій – стаканчик з кавою. Є і дивовижний, особливий, якщо хочете, «знак», за яким її завжди можна дізнатися…

Тільки давайте не будемо поспішати! А почнемо з того моменту, коли ця сумна історія досягла бурхливої ​​і сумною кульмінації…

Це був початок весни, а може бути і кінець зими – тобто те саме час року, яке важко піддається точному визначенню.

Одного вечора, чоловік Тетяни Іванівни прийшов з роботи і їх дочка – Наталя, сидячи в своєму кріслі, немов стиснулася в грудку і стала схожа на маленького кошеняти. Вона відчувала, що зараз знову почнеться скандал. В кімнату зайшов батько і запитав тихенько Наталю:

– Як вона?

– Без змін, – прошепотіла Наташа і приречено махнула рукою.

– Цокає?

– Так.

Чоловік Тетяни Іванівни схопив себе руками за голову і сказав:

– Це моя вина… Я приділяв їй надто мало уваги! Але я більше не можу це терпіти. Ти їла сьогодні що-небудь?

Наталя заперечливо похитала головою і попросила:

– Тату, пробач її. Не сварися з нею.

– Я постараюся, дочко, – пообіцяв він і пішов до Тетяни Іванівні.

Дуже скоро Наталя зрозуміла, що стримати обіцянку батькові не вдасться. З кімнати стала доноситися наростаючий шум.

– Я працюю, я хочу приходити додому і щоб у мене була їжа на столі… Я не можу постійно прибирати в квартирі! Що з тобою трапилося? Хто тебе зачарував! Віддай його сюди…

Пролунав вереск Тетяни Іванівни і крик батька:

– Я більше не можу тебе прощати, я втомився! Я вже скільки раз тебе пробачав, а ти…

Наталя закрила вуха руками. А потім їй здалося, що в коридорі хтось впав. Вона не витримала, вибігла і побачила, що це впали чоботи мами, яка вона намагалася дістати з антресолі. Слідом за чобітьми посипалися якісь інші речі.

– Я йду! – прокричала, ридаючи, Тетяна Іванівна. – Я йду і це серйозно. Мене ніхто в цьому будинку не розуміє!

– Іди! – прокричав їй у відповідь батько. – Одумаєшся – повернешся…

І тут не витримала Наталя. Вона впала на коліна, обхопила Тетяну Іванівну за ноги і заплакала:

– Мамочко, не йди від нас! Залишся матусю! Що ж це робиться таке, люди добрі!

Помутніли від сліз очі Тетяни Іванівни трохи просвітліли. Вона здивовано подивилася на Наталю і сказала:

– Доню? Що з тобою? Тобі через тиждень тридцять років виповниться, а ти поводишся, як маленька…

Але Наталя її не почула. Вона плакала. Незважаючи на це, Тетяна Іванівна пішла. А чоловік прокричав їй з балкона, але вона погано розчула що саме – була година пік, їздило багато машин… Але щось на зразок такого:

– Ось коли… перестанеш! Повертайся!

Її самотня, тендітна фігурка стояла на зупинці. Вона дочекалася маршрутку і поїхала до сина. Син жив з дружиною в однокімнатній квартирі, у нього була маленька дитина. Двері Тетяні Іванівні відкрила невістка – Ліза. Побачивши Тетяну Іванівну, вона засмутилася.

– Ви до нас? Знову?

– Так. Я пішла від них назавжди. Не бійся, я вас не потіснили, можу спати на кухні. Мені багато місця не треба. Сама знаєш.

– Та я не боюся цього, тільки ви, будь ласка, не цокайте, ладно… Це ж нестерпно!

– Де мій син? Де мій улюблений Славік? – сказала Тетяна Іванівна, пропустивши зауваження Лізи повз вуха.

– Скоро прийде, – приречено сказала Ліза.

Так вони і живуть з того дня, до цього дня. Вже більше ніж півроку. Тетяна Іванівна намагається не гнобити сильно молодих. Тому і сидить в забігайлівці поруч з метро, ​​цілими днями.

І віддається своєму улюбленому заняттю, заради якого вона пожертвувала майже всім… Іноді, замаскувавшись, заходить її чоловік. Він купує собі гамбургер, і з сумом спостерігає за дружиною.

А вона сидить, наче нічого й не було, посміхається і читає свою улюблені історії про тещ і свекрух. Власне через них-то все і закрутилося. Вона читає, цокає язиком і іноді коментує:

– Ось вона молодець! Як вона їх! А то квартиру у неї віджати захотіла невістка!

А через п’ять хвилин знову:

– Ось що таке робиться? А? Дівчинку цигани вкрали і тільки за татуюванням її знайшли батьки, через сорок років. Що робиться… Цок-цок!

Якось раз вона навіть чоловікові подзвонила і сказала:

– Чоловік дружину вигнав, бо вона в інопланетяна повірила! Дивно, так? Який нахаба! Але їй привид матері з’явився і сказав, що треба робити! От молодець! Цок!

Чоловік вилаявся під ніс, відкинув від себе гамбургер і пішов. А на зупинці він навіть заплакав.

Тієї весни я з нею і познайомилася, коли приїхала рано вранці, погостювати до подруги, промерзла і навіть сорок хвилин в метро мене не зігріли. Я зайшла в забігайлівку, вона була майже порожня.

Я пила каву і тут почула дивні звуки – якесь підозріле цокання. Мене завжди цікавили такі психічні феномени. І я підійшла до неї, а вона простягнула мені смартфон і сказала:

– Ну що робиться? Внучка захотіла вийти заміж за старого! А сусід приревнував… Але насправді він її матір любив. Цок-цок-цок!

Ну, я поговорила з нею, спробувала заспокоїти. Нещодавно мені дзвонила подруга і я попросила її зайти в забігайлівку, і подивитися – там чи Тетяна Іванівна?

Подруга мені передзвонила і сказала:

– Там. Сидить. Цокає. На неї скоро туристи приїжджатимуть, щоб подивитися. Ти вже придумай що-небудь? Шкода її…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело