На городі у Галини виріс великий соняшник. Жінка начебто й не садила його там, майже на сусідській межі, одначе з випадково кинутого зернятка виросла широколиста міцна рослина.

Великою жовтою головою кивав недозрілий сонях зграйкам горобців, вітався із сусідньою яблунею, з темними блискучими сливами і щодня тягнувся до сонця — певно, бачив у ньому щось рідне, до себе подібне. Пораючись на городі, зазирала у велике соняшникове око Галина, милуючись велетенською квіткою. «Ще трохи — і зріжу, — міркувала собі жінка, — бо потім доберуться до зернят горобці, і тоді вже від мого красеня нічого не залишиться».

Та якось уранці, ковзнувши звичним поглядом у бік свого жовтолицього кавалера, побачила там лише безверхий стовбурець — широкі листки, здається, немічно опустили свої пошерхлі руки: мовляв, не вберегли ми голови, хазяєчко.

Пожурилася, посердилася трохи на злодіїв Галина, а тоді й заспокоїлась. Бо ж щороку цілих два-три ряди соняхів висіває вона уздовж картопляних грядок. І не тільки заради насіння, а й для краси. І обов’язково місцеві хлопчаки або й парубота переполовинять урожай. То вже й цього разу змирилася із втратою.

Минув день. А на ранок наступного на Галининому подвір’ї з’явилися сусідські хлопчики — Вадимко і Артем. Останній тримав у руках її злощасного соняшника.

— Тьотю Галю, ми… Ось… це у вас украли. Ми так його хотіли, — затинаючись і ковтаючи від хвилювання повітря, хлопці намагалися говорити разом, бо, певне, так їм було легше. — А нам бабуся… батьки сказали… щоб ми віддали його. Пробачте, будь ласка.

Діти, виголосивши найважчу для них промову, винувато похилили голівки: тепер і обидві хлоп’ячі, і соняшникова здавалися у призахідному сонці однією величезною квіткою.

Ну де вже було Галині сердитися на малих сусідів, де вже жаліти соняшник! Тим паче, що зрозуміли вони свою провину, — онде шморгають носами, а очі ледь-ледь не бризнуть слізьми: соромно їм.

— Прощаю, — усміхнулася малим. — Ви ж тепер зрозуміли, що вчинили неправильно. А соняшник хай буде вам.

Тихенько засміялася услід Вадиму і Артему, які радо дременули із двору з повернутим трофеєм у руках. І нині Галина, побачивши великий соняшник, згадує цю історію. Усміхається і відчуває, як теплішає на душі.

Автор – Ірина ЛИПНЕВА.

За матеріалами – Вербиченька.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!