Навпроти мене – моя близька знайома Ірина. Зараз Ірині майже 30. Вона розповідає історію, яка сталася десять років тому. Коли їй було 20, Ірина знайшла свого батька, що покинув їх матір’ю ще до її народження.

Вона його знайшла і вперше з ним зустрілася. Ірина розповідає іноді сумно, місцями весело, навіть сміючись. З її дозволу ділюся цією історією з вами.

Батька я не бачила ніколи. Судячи по батькові, звали його Петром. Знала, що мама дала по батькові справжнє – в надії, що він повернеться. Сама мама нічого говорити про нього категорично не хотіла, та й в ранньому віці питань у мене не виникало: мама, бабуся, дідусь, дядько, тітка – ось наша сім’я. Ні про якого «тата» мови ніколи не було. Діти взагалі все сприймають як щось належне, без питань: пам’ятаю, за подружкою в дитячий садок приходив тато, і я (мені було років 5) запитала у мами: «А де НАШ тато?» Мама сказала: «А у нас тата немає». І мені цього вистачило, ніяких питань довгий час не з’являлося: ну немає тата – і все.

Перший справжній інтерес з’явився в підлітковому віці – років в 14-16. Пробувала щось запитати у мами, але відповіді не отримала. До кого було йти – звичайно, до бабусі. Тим більше вона, на відміну від замкнутої мами, була дуже балакучою.

Ось від бабусі я і дізналася історію свого народження. Вона досить банальна: батьки на час мого зачаття були зовсім молоді – без грошей, студенти перших курсів. Вирішили одружитися, навіть подали заяву, купили урочисту одяг. Аж раптом – грім серед ясного неба: за місяць до весілля приходить жених і оголошує: я передумав. Його пояснення були невиразні: а раптом дитина не його? А раптом його обманюють? А може краще відмовитися від дитини, поки не пізно? А може краще спочатку довчитися? Роботи немає, грошей немає, бажання будувати сім’ю начебто теж немає…

Коротше кажучи, після довгої розмови з моєю мамою і її батьками він просто пішов – і більше так ніколи і не з’явився. Рішення залишити дитину було нелегким – але мама, зовсім юна на той момент дівчина, зважилася.

Звичайно, довелося кинути університет і почати готуватися стати матір’ю-одиначкою.

… Коли я дізналася цю історію, то у мене виникло бажання знайти батька – ні, не для того, щоб повернути його або вимагати щось… Просто хотілося подивитися на нього і, як не банально звучить, подивитися йому в очі. Запитати його, чому і як так вийшло.

Я розуміла, що родичі будуть не в захваті від моїх пошуків. Тому діяти потрібно було акуратно і тихо.

Отримавши від балакучою бабусі деякі відомості щодо його колишнього місця проживання (а жив він за 200 км, в іншому місті), я почала пошук.

Для початку зателефонувала за старим телефоном, виявилося, номер давно змінився. Потім з’ясувалося, що в тій квартирі вже близько 10 років живуть інші люди – у них дивом зберігся телефон продавця, колишнього власника квартири. Вони підняли документи, назвали його ім’я – так, це він. Стала дзвонити.

…Перша наша розмова не клеїлася… Він сказав, що давно одружений, у нього діти… Запитав, що я хочу від нього. Моя відповідь була тверда: побачитися, один раз, нічого більше. Відразу сказала йому, що руйнувати його сім’ю не збираюся, грошей мені від нього ніяких не потрібно, просто хочу раз в житті бачити.

***

Ми зустрілися на нейтральній території, в іншому місті. Я дуже хвилювалася, навіть перед першим побаченням хвилювання було не таким сильним. Переживала, що не впізнаю – але переживання виявилися марними. Коли побачила – відразу зрозуміла, що це він: було таке відчуття, ніби дивлюся в дзеркало і бачу себе, тільки в чоловічій версії – так ми опинилися схожі! Бачила, що і він був вражений цим фактом.

На вигляд – звичайний чоловік. Не п’яниця і не безхатченко. Прийшов в піджаку і сорочці.

Незручна пауза. Не знали, що сказати. Для себе я точно вирішила, що буду звертатися до нього на «ви» і по імені-по батькові, і ніяких «тат» і «батьків». Знаєте, яким було його перше запитання, коли перша незручність минула? «Ну, покажи паспорт, точно ти Петрівна?». Показала. Бачу: дивиться в паспорт – і щось підраховує. Виявилося, вираховував місяці. «І як, збігається?» – «Ну, так, за датою збігається». І розгубленість на обличчі.

Потім, мабуть, на правах батька – став питати, як моє особисте життя, як пройшло моє дитинство, чи щасливе воно було… (Спасибі, татусю, що поцікавився – перший раз за 20 років!) Потім питав про маму, нашу сім’ю, бабусю і дідуся, моє навчання, плани на майбутнє… Питав багато, але мало і неохоче говорив про себе.

Запросив в кафе: «А йдемо, я тобі тістечко куплю?» У кафе я платила за себе сама, він засунув гроші мені назад («Я сам заплачу»), а потім велів офіціантці принести не одне, а два тістечка: «Це, щоб ти поїла краще…»

В кінці нашої зустрічі він раптом видав: «Знаєш, я бачу, ти схожа, і бачу, місяці збігаються, але я все одно вважаю, що ти не моя дитина».

Ну, що тут скажеш… Потім стоїть, мнеться. Смикає руки в кишенях. “Ну хай щастить…”. Пауза… «Ну ти знаєш, я… це … дружині не говорив нічого…» – і на винуватому обличчі написано, що він щось ще хоче сказати.

Чесно сказати, мені стало його шкода. Я зрозуміла те, що він не наважується сказати – хвилюється, чи не буду я йому ще дзвонити, чи не розповім його дружині.

«Та ви не хвилюйтеся: більше зв’язуватися я з вами я не буду, мені це ні до чого. Телефон ваш видалю. І ще: нехай ви і не визнаєте мене, але, знайте, що я вас прощаю».

Лепече: «Спасибі, велике спасибі, мені приємно… дуже приємно…», – і намагається швидше піти.

Все, зустріч відбулася. Чи задоволена я? Так, наскільки це можливо. Місяці очікувань та питань закінчилися.

Я не чекала, що він мене визнає і прийме з розпростертими обіймами. Я просто підсвідомо ображалася і злилася на нього довгі роки – а тепер пробачила і відпустила. Напевно, в цьому і був весь сенс моїх пошуків.

Джерело – https://www.myjane

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

Джерело