Дощ замучив і намочив усе на світі. Навіть його настрій. Сьогодні він знову повертається додому без копійки грошей, на які марно працює ось уже два місяці. А вдома чекатиме дружина. Вони тільки півроку тому відзначили у РАЦСі реєстрацію невеличкими – на десяток рідні – гостинами. Тепер Марина щоразу чекає його з роботи зі старанно приготовленою вечерею за вибагливо сервірованим столом.

Якщо раніше він переступав поріг квартири з квітами, то нині не приносить додому навіть хлібини. І палити кинув: гордість не дозволила просити у дружини гроші на цигарки з її і без того мізерної зарплати, на яку нині вони живуть удвох.

Тепер він щоранку біг на роботу з надією, а з роботи… Вечорами йому не хотілося повертатися додому. Пекучі докори сумління гризли душу: він, у розквіті сил чоловік, не може забезпечити свою сім’ю, навіть не зважаючи на те, що має гарну роботу, золоті руки і ясний розум.

Сьогодні додому не хотілося йти зовсім: він знову з порожніми руками, а у Марини – день народження. Цей день він вимріяв давно: подарує їй перстень, стане навколішки і попросить її стати його дружиною перед Небесами…

Знову дощ. Незатишно від мокрого ляпоту перед вікном… Не ний, Марино, бо йому, може, на роботі ще гірше, адже говорив, що холодно у цеху, бо опалювального сезону ще не розпочали.

Нічого: от зараз подзвонить у двері – а вона йому назустріч із усмішкою, поцілунком, а тоді поведе до кімнати, де по-особливому горять дві ароматичні свічки, накрито стіл для святкової вечері.

Сьогодні – її перший день народження, котрий вони святкуватимуть разом. Це так приємно, що відтепер у них багато свят на двох, і найбільше із них – саме життя!

Вона довго чекала на свого супутника долі, довго блукала серед ілюзій, минаючи нещирість та обман, і не помилилася, перечекавши і давши час визріти своєму почуттю. Тож тепер не жалкує сама і не дозволить пожалкувати про це і йому. Принаймні сьогодні він жодної миті не пошкодує за те, що поєднав свій життєвий шлях із нею.

Та де ж він? Тривога на серці усе наростала, і дощ осіннім холодом уже співав своє «ляп-ляп» аж у свідомості.

Догоріла свічка і останнім яскравим спалахом підштовхнула до дії. Мерщій встрибнула у чобітки, накинула плащ і, вже на порозі, рвонула з вішака у коридорі парасольку. Вечірня вулиця вела відлік її кроків уже на сотні, а Андрія Марина так і не зустріла. Не було його й на роботі:

– Пішов із півгодини тому, – сповістив їй на фабричній прохідній охоронець.

Щось треба було робити, діяти, але думки, одна з-поперед одної нахабно займаючи місце у свідомості, заважали зосередитися.

Кинулася до мобільного – виявляється, забула його поспіхом удома. «Роззява!» – вилаяла спересердя себе і побігла, не зупиняючись і не зважаючи на здивовані погляди перехожих. Повернула до під’їзду – і зупинилась, мов укопана: на лаві сидів

Андрій. У похнюпленій голові і зсутулених плечах чоловіка читався такий відчай, що Марина злякалася: трапилася якась біда.

Кинулася, не тямлячись, до Андрія:

– Що трапилося? Де ти був? Чому ти тут? Чому не йдеш додому?

Андрій підвів голову, видихнув важко:

– А з чим я до тебе прийду? Що подарую?

Марина рвучко обхопила долонями голову коханого, пильно зазирнула у рідні волошкові очі:

– І це – все? І це – вся біда? – перепитала, не вірячи почутому.

– А хіба цього мало? – простогнав у відчаї Андрій. – Хіба ж так я хотів привітати тебе, кохана?

Марина пригорнулася до його грудей, і вони застигли нерухомо, прислухаючись до себе, одне до одного, забувши про вечір, про те, що зовсім поряд – затишна. Стояли так довго, поки дощ не припустив знову. Аж тоді Марина згадала про парасольку, що лежала, випущена з перелаку із її рук, у квітнику поблизу лавки.

– Знаєш, Андрію, – неголосно, майже нечутно під наростаючим шумом дощу, сказала після довгої мовчанки, – найкращим подарунком для мене було б, якби ти завжди кохав мене так, як зараз.

Можеш пообіцяти мені це на все життя?– Клянуся! Клянуся перед цими небесами, перед ось цим дощем, перед осінню, що любитиму тебе до останнього подиху свого!..

Виполосканий дощем, високий клен перебрав своє жовте, червоне, коричневе вбрання і, вибравши кілька найкращих листочків, сипонув їх на велику фіолетову парасольку, під якою, не помічаючи нічого навкруги, цілувалися Двоє…

Джерело