Вийшла на пенсію, кинулася надолужувати згаяне з онуками: то млинців їм насмажу, то пирогів, то булочок. Додому сина – десять хвилин пішки. Насмажу, подзвоню, що скоро буду, несу онукам радість.

Коли працювала, часу не було зовсім. По буднях мріяла, як прийду додому, повечеряю і впаду на диван. У вихідні сил набиралася.

Синова дружина не відразу мене зрозуміла. Наполягала, щоб я Наталю і Колю до себе забирала, але я їй пояснила, що поки робота важливіша – це було єдине джерело доходу, ніхто б не прийшов, грошиків на блюдечку не приніс би. Щоб не сумувала, сказала їй, що вийду на пенсію – буде її діткам першокласна бабуся.

Довгоочікувана пенсія, онуки, куховарство. Раз принесла, два принесла, три принесла… Всіх все влаштовувало: внуки задоволені, невістка ніби також, принаймні невдоволення не виказувала, син – він і в Африці син, завжди матері радий.

Закінчилося все швидко. В черговий раз насмажила пиріжків, для Наталочки – з повидлом, для Колі – з м’ясом, чоловік росте. Синові подзвонила, а він мені каже:

– Мамо, не принось пироги, не треба.

– Чому? Вам сьогодні ніколи? Завтра принести?

– Ні, мамо, зовсім пирогів не треба.

Причину випитувала довго. Серцем відчувала, що справа у Олі. Як у воду дивилася.

– Це ваші жіночі заморочки. Оля перебірлива, діти такі ж ростуть. Не їдять вони твою випічку, – здався син.

– Як не їдять? – спочатку не повірила, а потім пригадала, що жодного разу не бачила, як онуки пиріжки мої наминали: Оля на стіл завжди своє частування виставляла, пироги відразу прибирала.

– Так не їдять. Ти стараєшся, готуєш, не треба.

Вирішила з невісткою поговорити, чим це їй мої пироги не догодили.

– Ви, Оксано Анатоліївно, без одноразових рукавичок готуєте. У Вас кішки, шерсть всюди, і Ви пропонуєте мені цим дітей годувати? – заявила дорогоцінна Олечка.

Ось як! Зустрічати, посміхатися, дякувати – і мовчати? Синові згодовувати? Чи викидати? В рукавичках пироги робити? Для онуків? В рукавичках?

А Наталочка з Миколкою? Я за поріг, а мама у них все забирає і розповідає про “чистоту”? Чи як?

Оглянула свою кухню: все блищить, ні пилиночки, на посуді ані слідочку нагару. Руки завжди мою. Кішки виховані, по столах не лазять. Посиділа, подумала: господар – пан, не хочуть – не буду нав’язуватися, сама їстиму, сусідів пригощу.

Сумки тягати перестала, внадилася з Наталею і Колею гуляти. Батькам добре – відпочинуть, мені і дітям – радість.

Тут з прогулянки прийшла, онуків додому привела, у сина мама Олі в гостях. На столі – пироги. Сваха запропонувала пригоститися, похвалилася, що сама пекла. Я й бовкнула:

– В рукавичках?

– Що?

– В рукавичках пекли?

Але ж ні, не в рукавичках. Хоча у свахи теж кіт є, і собака є. Посміялася, дивлячись на Олине червоненьке, як мак, личко. Відразу б сказала: «Так і так, Оксано Анатоліївно, не треба нам Ваших випічок». А то придумали, в рукавичках я не печу. Ну так, ну так, мамам все можна. Це ми, свекрухи, вічно як ліхтарні стовпи: не так стоїмо, не так світимо, не так тінь відкидаємо.

Фото ілюстративне.

Джерело