Переїхали ми три роки тому до мами дружини в райцентр у приватний будинок, а свою квртиру дочці і зятю віддали. Теща давно овдовіла, ми миримося з нею нормально, ладнаємо. Але має люба моя друга мама звичку, яка мене з розуму колись зведе, можливо, навіть вже скоро… 

Мама дружини Марта Дмитрівна – хороша спокійна людина, часто мене захищає, якщо ми з дружиною чогось цапаємося. Але має люба моя друга мама звичку, яка мене з розуму колись зведе, можливо, навіть вже скоро, бо я ніяк не звикну до цієї її пристрасті…

Справа вся в тому, що телевізор у нас з великим екраном, який усі люблять дивитися, – у спільній вітальні.

Ось ввечері, коли збираємося, дивимося його всі разом після вечері. Новини там. чи фільми.

А Марта Дмитрівна йде у ванну, набирає тазик теплої води, кидає туди якусь сіль, щось ще там пахуче й корисне, несе всю цю конструкцію у кімнату, сідає у крісло зручненьке, ставить перед собою тазик з водою і занурює у нього ніжки. І так любить годинку-дві  посидіти. При цьому вона ворушить ногами, пальцями, хлюпотить тією водою…

А ще дуже любить забути взяти з собою з ванної кімнати рушника, і коли «наплескається», чемно так просить мене або дружину його принести.

Взагалі то все нормально, але я не розумію єдиного: ну чому цього не можна зробити у ванній кімнаті?..

Взяти з собою туди газету чи книжку, телефон, якщо просто так нудно, і посидіти там? Чому саме у вітальні перед телевізором у нашій кмпанії?..

Ольга, жінка, говорить, щоб я не переймався і не хвилювався, не надавав цьому такого значення. Каже: зрозумій: мама довго була сама, такі звмички  у неї… Просить, щоб я робив поблажку на похилий вік і все таке. до того ж, м  живемо з нею, як-не-як, у її оселі, і це треба пам’ятати. Та пам’ятати я, пам’ятаю.

Та від цього не легше, ну чесно!

Бо ж щодня оце «хлюп-хлюп»!

Звісно, я тещу поважаю і люблю, і слова їй ніколи не скажу, оце лише тут пожаліюся трохи.

Але я вже все частіше щось дивлюся у себе в кімнаті з ноутбука, щоб не бачити Марту Дмитрівну і її ноги в тазику.  Та хлюпання й сюди доноситься, його по всій хаті чути, а коли вийду по чай чи ще там щось на кухню, – у вітальні незмінна картинка: Дмитрівна, тазик, «хлюп-хлюп»… Ааааааа!

Йду на кухню повз, а вона мені:

– Миколо, будеш йти назад – прихопи рушничка, будь ласкавий, тобі ж не важко!

Та ні, чого ж там, зовсім не важко. Ну справді не важко.

Але знаю, хто протримається довше: тазик з водою, рушник чи я…

Автор – Микола К,

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел,

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Джерело