Дочка сказала матері: «Ти до нас не приходь поки … Спасибі, звичайно, за все, що ти робиш, але поки не приходь .

Мати не чекала таких слів, вона одягала пальто і збирала сумку, – вона приходила сидіти з дитиною, поки дочка їздила на фітнес. І якось розгубилася після цих слів. Думала: може, вона щось не так зробила? Якусь помилку допустила? Не так подивилася або не так дитину в ліжечко поклала?

Ні, не в цьому була справа. Просто батьки чоловіка були люди багаті, з певним статусом в суспільстві. Вони самі хотіли відвідувати внучку щодня, дарувати дорогі подарунки, по діловому пити чай у вітальні, – квартиру молодим вони ж купили, так що це майже їх вітальня. І чашки їх. І чай їх. І меблі їх.

Так що вони мають повне право приходити щовечора і гратися з немовлям. Немовля теж їх. А мама дочки – проста жінка, провідник на залізниці. І виглядає непрезентабельно, неприємно, некрасиво. Неподходяще виглядає. Дочка це спокійно матері пояснила.

«Подивися, мамо, як ти погладшала. І яке у тебе волосся. Сиве волосся, це непристойно. Ти одягнена погано, якісь кофти купуєш безглузді. Тобі треба зайнятися собою, привести себе в порядок, а потім приходь. Це я для твоєї ж користі говорю, але ти дійсно погано виглядаєш. І пахне від тебе поїздом!». Мама подивилася на себе в красиве дзеркало, йдучи, – що ж, дочка права. Зовнішній вигляд «два», як в школі говорили. І обличчя таке…, з червоними щоками, зморшки навколо рота. Негарно, дійсно. Жінка вийшла на вулицю і відчула клубок у горлі. А потім сльози потекли по червоних щоках, – хоча чого плакати. Справедлива критика.

І ця мама прийшла в свою крихітну комірчину, – пристойніше говорити «в студію». Сіла на диванчик і довго сиділа, дивилася фотографії в старенькому телефоні: ось дочка маленька, ось вона в школі, ось університет закінчила, посміхається, а от весілля. А ось малятко-внучка в ліжечку. Ось і все життя. Все в цілому добре. А якщо тебе попросили не приходити тому, що ти занадто гладкий і некрасивий, – це не страшно, але ж? Ти ж виконав свою роль, а зараз головне – не заважати, не лізти, не псувати щастя коханим людям. Якщо їм буде потрібно, вони подзвонять і покличуть, як зазвичай. І все знову буде добре. Як зазвичай.

Але це не кінець історії. Тому що ця жінка не була зі слабких, – вона одна підняла дочку і дала їй освіту, а це дещо значить, чи не так? І провідником працювати – теж не цукор. Але вона справлялася. Вона сиротою була, але не скаржилася і працювала, – так що характер був. Просто вона була дуже добра і поступлива …

Ця мама пішла в скромний спортзал і перестала їсти шкідливе. Взагалі майже перестала їсти від стресу і образи. Волосся, – а що волосся? Вона його просто пофарбувала і постригла. Зморшки їй розгладили косметологи, не так вже й багато їх виявилося, якщо правильно макіяж накласти. Одяг собі купила, – це теж недорого. А потім попросилася в інший поїзд і познайомилася з чоловіком. Звільнилася і поїхала до нього в невеличке місто. Прекрасне місто, як з’ясувалося. Причому все це відбулося досить швидко – десь півтора місяця пройшло.

І коли дочка зателефонувала нарешті, покликала посидіти з дитиною, тому що няня звільнилася, а чоловік десь гуляє, а його батьки показали себе з іншого боку і почали влаштовувати скандали, і докоряти майном, ця мама чесно сказала, що поки не може прийти.

Вона зараз в іншому місті. Але колись обов’язково приїде. Коли буде можливість. Або ви до мене приїжджайте, – я вас завжди рада бачити і ніколи не вижену, якщо що.

Дочка поки не поїхала до мами. Вона судиться з колишнім чоловіком і його багатими батьками за майно, – це довга пісня. І ця дочка теж іноді розглядає фотографії у відмінному телефоні: мама надсилає види на річку. І Селфі: нічого так вона тепер виглядає. Хоч зараз запрошуй до готелю з елітою суспільства. Тільки далеко вони зараз один від одного. Але, може, ще зустрінуться …

Автор: Ганна Киріянова