Домовилися ми з подругою Світланою піти в суботу пошопінгувати. Мені потрібен гарний посуд на подарунок, їй – пальто й чимало різних дрібниць для кухні. Допоможемо одна одній вибрати товар, бо ходити з чоловіками – не те задоволення. У них вихідний! Їм аби швидше що-небудь купити – й мерщій додому на диван під телевізор чи за комп’ютер.

Чекаю Світлану пів години, вже й година минула. Телефоную – зайнято. Мабуть , щось трапилося, треба піти , може зарадити чимсь. Біжу. На одному подиху піднімаюсь на третій поверх, натискаю на дзвінок. Відчиняє моя подруга двері з телефоном в руці й червоним від сліз обличчям.

— Що? Що? Що?- тільки й вистачило духу запитати.

—У сестри, Ліди,проблема…

— Яка?

— Не знаю як і сказати… Синова доброта…А їй хвилюватися не можна, вона ж хвора.

— Через доброту? Хіба таке буває?

— Заходь, чого стоїмо на порозі. Який там уже шопінг з зіпсованим настроєм. Розповім. Добре, що прийшла, хоч душу відведу.

…У ЛІДІЇ та Івана двоє синів. Артем старший за Петра на десять років. Артемко ріс надзвичайно чуйним до всіх та милосердним. Братика любив так, що батьки поняття не мали, що малого треба в дитсадок водити й забирати звідти, домашні завдання контролювати, коли до школи ходив.

Мама мала слабке здоров’я, батькові заробітки переважно витрачалися на ліки для неї. Тому сердобольний Артем, хоч і відмінно навчався, після дев’ятирічки вступив до профтехучилища. Вирішив здобути кілька найбільш затребуваних робітничих професій, щоб була можливість допомагати грішми родині.

Ось і ледачкуватий, «мазаний» ріднею Петрусь середню школу закінчив. З майбутньою професією ніяк не міг визначитися. За порадою старшого брата подав документи до політеху з умовою, що той оплачуватиме чималенький контракт. Для цього довелося Артему , висококваліфікованому газоелектрозварникові, їхати до Польщі, знайти там добре оплачувану роботу, працювати по вісімнадцять годин на добу. Отак три місяці «їшачить», приїде на місяць, заплатить за навчання «малого», вкладе гроші в ремонти батьківського чи бабусиного будинків (він знаходився неподалік), дасть мамі на ліки та інші сімейні потреби, і знову гайда на заробітки , залишивши собі грошей тільки на зворотній путь.

Після одного з приїздів познайомився з симпатичною дівчиною Діаною. Їй подобалося, що цей гарний хлопець «міцно стоїть на ногах», щедрий на подарунки. Розписалися. Замість весілля поїздили по хороших магазинах, накупили молодій дружині модних дорогих речей.

Та наступного разу, повернувшись, Артем більшу частину заробітку віддав на весілля «малого» і капремонт літньої кухні на батьківському подвір’ї, де мають оселитися молоді.

За два місяці до цього, коли бабуся, Іванова мама, померла, Лідія протягом тижня продала її впорядкований і гарно вмебльований за рахунок Артема дім.

— Чого ти так поспішала, чому не залишила будинок Артемові, у нього ж кутка свого немає?— не розуміла Світлана.

—Хай десь подалі придбає собі житло, навіщо вішати всіх мені з Іваном на шиї.

Петрика «повісили», і відтоді мають на що скаржитися. Приїхав Артем додому, де з батьками мешкала його жінка, сплатив Петрові борги, дав грошей мамі на лікування, незначну суму Діані й знову залишився без копійки.
Прощалася з ним дружина перед від’їздом до Польщі холодно. За тиждень зібрала всі численні чоловікові подарунки і накивала від свекрухи й свекра п’ятами. На Артемові дзвінки перестала відповідати, подала заяву на розлучення.

Телефонує Лідія Світлані й плаче, аж заходиться. Мовляв, не вберегла сім’ю Артемову, що тепер йому скаже.
— Бо не треба було тобі вмішуватися в його сімейний бюджет, без кінця змушувати погашати борги Петра. Брат працює, як раб, день і ніч, а він з жиру біситься. Вже не знає куди на відпочинок свою кралю повезти.

Дорослий мужик! І не соромно? Сам заробляє по п’ятнадцять тисяч, Олька його в дитсадку психологом працює — хай простягають ніжки по одежині.

— Ніхто мене не розуміє, я хотіла як краще,— дорікає Лідія молодшій сестрі.

Але цього разу Лідині нарікання вже геть дістали Світлану за живе. Приїхав Артем на крутому автомобілі, поставив на батьківському подвір’ї в гараж. Дозволив Петрикові інколи користуватися ним за довіреністю.

Погасив борг за шикарні імпортні Олькині чоботи, дав мамі на ліки— і поїхав назад. Ліда дзвонить і ридає:

— «Малий» щодня їздить на роботу за 10 кілометрів на братовій автівці, хоча біля дому проходить маршрутка, яка доставляє своїх працівників на завод. Олька не хоче будити вранці й збирати в дитсадок доньку, звалила це на мене. Я, немічна, повинна щодня будити внучку, годувати, бо сніданок в дитсадку вона вже проспала, одягати і нести на руках в установу, де працює її мама! Олька з роботи нізащо не прийде пішки, чекає чоловіка на машині .Тоді веде сім’ю до мене на кухню з запитанням: «А що тут бабуся нам приготувала смачненького?».Ну не зараза? Взяла в магазині в борг модне дороге пальто, сфотографувалася в ньому і кинула по Вайберу Артему: « Ти ж , братику, заплатиш, як приїдеш? Я тебе люблю!».

— Та звісно, заплачу, — пообіцяв той добрий наш дурень.

Ганяють на його машині куди треба й не треба. У мене від цього всього тиск піднімається, душа болить. Що мені робити, Свєточко?
СВІТЛАНА це запитання раптом адресує мені.

— Скільки Артемові років?— цікавлюсь.

— Та скоро сорок. А у нього ж ні дружини та дітей, ні кола , ні двора, ні копійки за душею. А як здоров’я, Боже борони, підведе— хто за нього потурбується? Петрик з Олькою? Чомусь я дуже сумніваюсь.

— У тебе вже досить дорослий племінник, Світлано. Рідко трапляються такі безкорисливі люди, з такою доброю, щедрою душею. Запроси в гості й поговори з ним. Натякни, що брата він уже в люди вивів, пора й про власну родину подбати і бути щасливим.

Джерело