Саме так, «Своя людина в Парижі», жартома вперше хтось промовив цю неоднозначну древню фразу своїм друзям після зустрічі з Владиславом. Вона відразу прижилась, тож поза очі так і називають земляки Владислава, потомственого лікаря- хірурга, який майже два десятиліття тому за розподілом після закінчення медінституту з червоним дипломом прийшов на роботу до однієї з лікарень обласного центру.

Відтоді хто серйозно захворіє з рідного йому райцентру – звертаються до Славика, аби порадив, до кого з фахівців краще звернутися, щось підказав, допоміг. Він ніколи не відмовить. І Боже борони запропонувати йому за це «подяку» – обідиться, «ми ж земляки!».

Лікар завжди життєрадісний, усміхнений, ніколи й не здогадаєшся, що коїться у нього на душі. Тільки недавній надзвичайний випадок спонукав мене зацікавитися долею Владислава. Померла від коронавірусу старша сестра його дружини Лілії, а вона в телефонній розмові з рідною тіткою Поліною, котра повідомила їй за кордон про горе, лише запитала, де Оксанині золоті та срібні прикраси зберігаються, як їх забрати. Обуренню тітки та подруг покійної не було меж. Хто б міг уявити, знаючи цю дівчину з юних літ, що стане вона такою бездушною та меркантильною…

Лілія хоч і навчалась з Владиславом в одному класі, проте глянули вони одне на одного здивовано- закоханими очима лише на випускному вечорі. «Яка красива, граціозна дівчина, як пасує їй, русявці, ця ніжно-блакитна сукня, вона просто модель!»- думав, милуючись однокласницею, Влад. «Де були мої очі, що не помітила такого елегантного хлопця, як прикрашає його посмішку ямочка на щоці!»- сказала Ліля своїй старшій на дванадцять років сестрі Оксані.

Пара легко й невтомно кружляла у вальсі. У кожну вільну хвилинку вони розмовляли й розмовляли, неначе спрагло пили водицю з чистого джерела. Прагнули поділитися думками й враженнями про все, що упустили, не спілкуючись, за роки навчання. Попереду- невідомий шлях у доросле життя. Яку стежку обрати?
— Я вже зробив вибір, вступатиму до медінституту. Надивився на маму з татом, знаю, що буде важко, але в іншій професії себе не бачу,- зізнався Влад.

— А я подаватиму документи на факультет іноземних мов до універу. В родині ніхто іноземними мовами не захоплювався, а мені вони легко даються,- сказала Лілія.

Тоді, на випускному, й розпочалася їхня дружба, що плавно переросла в кохання. У них все було всерйоз…
МОЛОДА вчителька Лілія вже викладала в школі англійську, Андрій проходив інтернатуру. На весілля його батьки придбали в Одесі й подарували трикімнатну квартиру. Тож у донечки Іринки від самого народження була своя простора кімната. І люблячі мама й тато… до трьох рочків.

Вийшовши з декретної відпустки, Лілія до школи не повернулась.Тісно їй там. Влаштувалась на одну з великих фірм перекладачкою. Відтоді й полетіло все життя в родині шкереберть. Зустрічі з іноземними делегаціями, підписання договорів, нові знайомства з чоловіками, ласими на вродливих жінок, фуршети, поїздки в різні країни. І пізнє повернення напідпитку додому. Андрій завжди зайнятий на роботі. А доньку комусь же треба забирати з дитсадка, перебувати з нею на лікарняному, коли захворіє, не спати ночами. Почало їхній сімейний човен добряче штормити.

Андрієва мама кинулася рятувати. Часто брала відпустки за власний рахунок, допомагала синові. Аж ось – на тобі! Ліля подає на розлучення з бажанням поділити навпіл квартиру, дитину брати з собою, дякувати Богові, не збирається.

Набридло Андрієві терпіти дружинині п’яні скандали, дорікання про малі заробітки. «Хочеш розлучитися – будь ласка! А от про квартиру забудь, її батьки передбачливо подарували на моє ім’я». «Джентльмен називається, інтелігентна особа, а дружину на вулицю викидаєш! Мені що тепер- винаймати житло?!»- валувала Лілія.

Вже геть жахливою була сцена, коли з речами йшла з дому. Маленьку Іринку вона силою відірвала від себе й буквально жбурнула в руки Андрієві. Дитя ще пів години верещало, схлипувало й повторювало: «Мамочко, не йди!». Не хотіла слухати, пішла, цілих три роки не давала про себе знати.

Як володіти після цього собою хірургові зі зраненим серцем, проведеними безсонними ночами? Як не було гірко на душі, але, переступивши поріг очолюваного відділення, забував про свої болі. Мама знайшла няню – свою колишню однокурсницю- пенсіонерку. Стало легше. З’явилася ще одна паличка- виручалочка: оселилася поруч у двокімнатній квартирі розвідна медсестра Аня. Іра підростала й прив’язалася до цієї доброї, милої жінки, мов до рідної мами.

АЛЕ РІВНО через три роки ввечері своїм ключем відчинила двері Лілія. Артистично впала на коліна перед Андрієм і донькою, почала плакати й скаржитися на свої поневіряння без них, бо, мовляв, допустилася помилки, розлучившись. Той чоловік, до якого пішла, виявився повним нікчемою. Згадала, що дитині потрібні мама і тато, тільки тоді вона нормально розвиватиметься.

Переконала, пожалів, дозволив залишитися. Та вже невдовзі пожалкував. Ліля пристрастилася до спиртного. Ірині не приділяла обіцяної уваги. Зізналася, що треба сплачувати два кредити, а вона залишилася без роботи. Один взяла на себе старша сестра Оксана, а другий умовила повертати Андрія.

Як тільки погасив він її борг, Ліля раптово зникла . Надовго. І знову своєю зрадою нанесла незаживаючі душевні рани чоловікові й доньці. Коли з часом з’явилася на видноколі з тією ж піснею, Ірина наполягла, аби тато вибачив її. Дівчинці – підліткові так була потрібна рідна матуся!

Але горбатого вже ніхто не вирівняє. Так і Лілія стала на криву стежку, з якої вийти на пряму чи не хотіла, чи не могла. Врешті подалася шукати долю за кордон.

ЗАТЕ Аня добре розуміла її доньку. Була для неї і найкращою, вірною подругою, і, якщо треба, жилеткою. Разом з Андрієм хвилювалася, коли Ірина складала вступні іспити до медуніверситету. «Навіщо тобі та хірургія, не жіноча це справа. Хто за тебе буде дітей народжувати й виховувати, чоловіка обідами частувати?»– не раз говорив доньці батько. У відповідь чув:

— А хто династію хороших хірургів продовжить і людей рятуватиме? У тебе ж сина нема…
За святковим Аніним тортом з нагоди отримання Іриною студентського квитка Андрій знову за своє :

— Ох і нелегке життя чекає на тебе, доню. Це щодня важкий бій з небезпечним ворогом – недугами людей …

— Не святі горшки ліплять. Я все встигну, татусю, особливо за такої підтримки як ти й Аня. А от ти поспішай, роби їй, нарешті, пропозицію. Кращої дружини не буває!

Джерело