А все могло піти по-іншому, все життя їхнє могло скластися по-іншому, якби… Якби молоденька бухгалтерка автодору Люба 30 років тому звернула увагу, якими закоханими очима дивиться на неї персональний водій шефа Павло Нєвєров.

Не один раз за дорученням начальника він підвозив її додому пізно ввечері в останній день кожного місяця та коли квартальні звіти готувала з головбухом. Люба бачила на правій руці Павла обручку- і цього було досить, аби не показати, що він їй подобається.

Та й що міг запропонувати дівчині Павло, маючи дружину, п’ятирічного сина та дворічну донечку? Стати коханкою? Люба серйозна, не погодиться, вже стількох сімейних залицяльників відшила. Павло чув як ті скаржилися. Мовляв, що вона занадто високо себе несе, горда та зверхня. Хто зна чим би закінчився цей таємний роман, якби Любу не запросили «на підвищення» в іншу фірму.

Там вона зустріла гарного хлопця – технолога, згодом вийшла за нього заміж. Народила сина Сергійка. Закохані Павлові очі поступово перестали її переслідувати й снитися. Адже про таку сім’ю можна було лише мріяти. Ігор, що називається, носив кохану дружину на руках В цій любові та злагоді підростав синок. Побудували двоповерховий котедж, купили автомобіль. Та одного зимового дня земля втекла з-під її ніг, коли під час автотрощі не вижив чоловік. Турбота про сина рятувала її від горя.

Та де видано, щоб біда одна ходила? Збанкрутіла фірма, Люба залишилася без роботи. Врешті влаштувалася в Одесі касиром у фітнес-клубі, там же на пів ставки взялася доглядати рослини. Вона з дитинства захоплювалася розведенням кімнатних квітів. Свою нову оселю перетворила у справжнє квіткове царство. Але щодня діставатися до клубу і назад додому страшенно втомливо і витратно. А гроші дуже потрібні, бо Сергійко до технікуму вступив, до того самого автошляхового, який вона закінчила.

Своє 39-річчя відзначала скромно. Приїхала колишня однокурсниця й вірна подружка Маша, завітали дві пари сусідів. Оце й всі гості. Коли розійшлися, Марія сказала:

— Я бачу як сутужно тобі живеться, Любочко. Щоранку їхати до Одеси, пізно ввечері повертатися назад… Це ж яке здоров’я треба мати. У мене є пропозиція. Молода й заможна сім’я шукає домашню працівницю. У них є двоє діток, нянька, кухарка, водій. Потрібна жінка, яка б двічі на тиждень робила в їхньому маєтку площею 400 квадратних метрів генеральне прибирання. Зарплата хороша.

— Дивно, чого ж немає охочих зайняти це чудове місце?

— Бажаючих не бракує. Однак вони не влаштовують подружжя. Одна дівка, наприклад, виявилась крадійкою, інша прибирала абияк. У них всі ходять по будинку в біленьких шкарпетках. Я цю пару давно знаю, за моєю рекомендацією тебе точно візьмуть.

— А якщо не справлюся?

— Ти? Та у тебе ж вдома все виблискує чистотою, в клубі неймовірну красу підтримуєш. Погоджуйся, це хороші люди. Марта і Василь цілими днями сидять за комп’ютерами, їм ніколи житлом займатися, а гроші заробляють пристойні.

— Ну, якщо ти така впевнена в мені, не боїшся рекомендувати,- даю згоду.

— Гаразд, вранці їдемо разом. Влаштуєшся, передасиш справи у клубі.

— Ой, Боже, що ж буде з моїми рослинами…

— А що з тобою буде, не думала? Щодня на двох роботах їшачиш, мов навіжена, та їздиш туди-сюди! Коли, нарешті, про своє особисте щастя подбаєш? Ти ж молода й гарна жінка!
Люба Марті й Василеві, їхнім дітям припала до душі. У неї в руках робота просто горить! В такому порядку їхній дім ніхто не утримував. І квітів їм насадила на подвір’ї, зимовий сад створила. Тепер у Петрівни, як її називали у цій родині, було досить часу для синової сім’ї, де вже онучок Радіончик підростає, мала можливість телевізор подивитися, книжку почитати.

На п’ятдесятиріччя син з невісткою ноутбук подарували. Якось випадково натрапила на сайт знайомств і побачила фотографію Павла. «О-о-о, старий знайомий», – подумала.

Він теж її відразу впізнав.

— Ти мене ще пам’ятаєш, Любочко? Я в Польщі працюю.

Виявилось, що його дружина давно померла, діти виросли. Щоб їм допомогти з розвитком бізнесу – поїхав на заробітки, працює газоелектрозварником.
Цілий рік підтримували вони зв’язок, а тоді Павло запросив Любу до себе. Надіслав перелік документів, які вона мала підготувати, розповів, де і як їх треба оформити. Ну, ось все й готово, можна їхати. Повідомила про це Марті з Василем, а вони не хочуть її відпускати.

— Як же ми без вас, Петрівно? Ми ж вас любимо!

— Ви теж мені стали рідними за 12 років. Душа болить. Але зрозумійте: мене старий знайомий кличе заміж! Може, це мій останній шанс стати щасливою!

— Якщо заміж – їдьте, – рішуче сказав Василь і вручив на дорогу конверта з 500 євро.

Зателефонувала подрузі, зустрілися у кафешці.

— Сама не знаю, що роблю, Машо. А тут ще подивилася фільм «Гетьман» про Богдана Хмельницького.

Страшно стало їхати до тієї Польщі.

— Любо! Коли то все відбувалося? Зовсім інші часи настали. Такий «движняк» пішов… Залишившись без роботи, люди ризикують і їдуть на відчайдушні кроки, їдуть до Польщі, інших країн. Поглянь навколо і побачиш, скільки знайомих лише до Польщі на заробітки їздять. Мої 35-річні колеги, чоловік з дружиною, маючи вищу технічну освіту, уже тричі по пів року там побували. Малого батькам залишають. Доньки Василевських, Настя і Галя, в готелі прибирають.

Настя заміж вийшла, має приїхати додому народжувати, бо в Польщі пологи дуже дорогі. Сусідчина донька Наталка вже карту поляка отримала, а її чоловік-стоматолог проходить у польському виші підтвердження знань, щоб мати можливість там практикувати. Я тобі ще десятки імен назву…

— Ой, Машо, не від хорошого життя їдуть наші на чужину копійку заробляти. От і виходить, що як не на територію нашу хтось зазіхає, то мізки зманює, робочі руки. І наче все так безневинно… А насправді через ці заробітки треба від своєї віри, мови, культури відректися, від всього свого, рідного.

— Поляки також шукають кращого життя за кордоном . Їдуть до Німеччини, Італії, Іспанії…

— Не хочу більше про це думати…

— І правильно! Зібралася – їдь, помандруй. Все буде гаразд. У тебе, врешті, є дім, син, батьківщина.Ти завжди сюди зможеш повернутися.

… Вийшла з потягу. Де ж він, Павло? Та он біжить з квітами чоловік у масці, схожий на нього. Все такий же стрункий, лише голову сивина посріблила добряче.

— Любонько, який я радий! Привіт! Ти зовсім не змінилася, наче й не було між нами відстані у 30 літ…

— Їх маска приховала…

— Нічого, і це переживемо. Я винайняв трикімнатну квартиру, де ти житимеш в самоізоляції 10 діб. Я мешкаю в хостелі навпроти. А тоді прийду до тебе…

Сьомий день знаходиться Люба в самоізоляції у промисловому містечку неподалік м.Зелена Гура. Телефоном спілкується з Павлом, він щовечора під поріг приносить їй продукти. Щодня приїздить поліцейська, перевіряє паспорт. До мобільного приєднали навігатор, аби контролювати, чи не залишає вона самовільно місце помешкання. Попередили про штраф – 300 євро. Тут дуже суворі правила карантину.

Сьомий день… Зовсім скоро настане очікувана воля, нове життя… з Павлом. І все ж рідні думки не дають спокою. Закінчується рік. Чи встигне влаштуватися на роботу? Це, виявляється, не так легко, адже беруть на підприємства людей віком до 45 – 50 років. Люба хвилюється: хоч і руки має моторні, і виглядає молодо, а в паспорті ж 51 рік і 5 місяців…Павло заспокоює. Обіцяє у вихідні автівкою подорожувати з нею по містах Польщі, сусідніх країн, тобто «світ показати», адже вона ніде, крім України, не була.

— Коли той час пролетів? Ми з тобою, Пашо, такі старі знайомі…

— Дарма, зате в щасті – молоді!

Джерело