Ми з чоловіком все життя живемо в селі. В нас велике господарство: дві корови, пара поросят, кури, гуси. Донедавна навіть кінь був, але вже заважко нам, бо лишилися в домі зовсім одні.

Кожної суботи ми їздимо з чоловіком на базар і продаємо молочні продукти, яйця, словом, все, що можна, бо скільки нам того треба. Гроші ми все життя збирали для сина. Хотіли, щоб він не жив як ми, а мав свій куток десь у великому місті.

Коли сину виповнилося двадцять п’ять, ми з чоловіком купили йому однокімнатну квартиру у Львові. Не в самому центрі, але все одно краще, ніж чуже. Ми допомагали йому, коли той вчився. На третьому курсі він познайомився з дівчиною. Інна з багатої родини. Її батько доктор наук, мама також має гарну посаду.

Наш Максим вивчився на адвоката і ми з чоловіком ним пишаємось.

Після весілля молоді трохи прожили у Львові, але не в квартирі Максима, а в її дорогих апартаментах. Згодом вони вирішили переїхати на постійне місце проживання до Києва. Ми звичайно, трохи засмутилися, але головне, це щастя дітей.

Цю квартиру вони вирішили продати. Інна сказала, що в ній вони точно жити не будуть, а на мої прохання здавати в оренду, вони відмовились.

– Ці крихти нам не потрібні, – якось сказала мені невістка.

Ну так, значить так. Ми не стали сперечатися, хоча в душі буле дуже образливо, ми так важко працювали на цю квартиру.

Вперше ми з чоловіком зібралися до столиці, через п’ять років проживання там дітей. Все було ніколи, та й господарку ніхто не хоче за нас приглянути, всі тепер панами поставали. Якось рідну сестру умовила, а та й погодилась.

Максим зустрів нас на вокзалі, як годиться. В квартирі було чисто, просторо. Інна нас чекала, готувалася, ну як готувалася, зрозуміло, що все було куплене, навіть салат шуба, ну що там його робити, був з цінником, але коли я побачила скільки він коштує, ледь не зомліла – 325 гривень.

– Інно, а що там у цьому салаті є таке? Що він таких грошей коштує?

Інна лише усміхнулася, а Максим взявся читати маленькими буквами: ікра чорна, ікра червона, якийсь там авокадо, червона риба.

Чесно вам скажу, я такого ще не бачила. Коли спробувала, то… таке, в мене зі звичайного оселедця смачніше виходить. Ну не звикла я до таких делікатесів, але це ще не найгірше. Ближче вечора я кажу Інні, що привезла багато домашнього, в тому числі й м’ясо.

– Де у вас лежить картопля? Я почищу і стушкуємо з свіжиною, а вона виймає з холодильника пакет з картоплею – вже почищеною – також з цінником.

– Вам що, вже важко картоплю самому почиститися? – обурилася я.

Якщо чесно, я навіть не знала, що таке продається.

Словом, я сказала чоловіку, що більше до них не поїду. Для мене це стрес.

Дивлячись на те, як вони живуть і що їдять, мені стає дивно, що діти взагалі продали цю квартиру у Львові. Могли б і нам залишити, все б якась копійка була, а господарку потроху можна продавати, не молоді вже. Дивно все це…

Ось скажіть мені, хтось з вас купує таку шубу? Ну добре, салат то таке, а ось ця почищена картопля?

Що скажете? Чи то я якась старомодна…

Джерело