Відкривши своїми ключами двері, я почула з кухні розмову двох людей. Дивно, мама давно не спілкується з родичами, “тато”, як тільки дізнався про моє існування, відчалив на заробітки до наших сусідів. Я прислухалася і зрозуміла, що в гостях бабуся. – Ти хочеш, щоб з Віолетти виросла друга ти? Але що казати, яблуко від яблуні… Ой, ще буде тобі! Згадаєш мої слова

Ледве навчившись виразно розмовляти, я часто запитувала маму, чому ми з нею одні: без тата, без бабусі і дідуся. Мама у відповідь тільки відмовчувалася або відмахувалася, і я поступово припинила ставити їй такі питання.

Підростаючи, я навчилася аналізувати інформацію. З уривчастих відомостей, підслуханих з маминих розмов зі знайомими, мені вдалося створити в розумі цілісну картинку.

Виходило так: У ранній молодості моя мама жила з батьками в маленькому селищі, і зустріла вона там свою першу любов.

Так вийшло, що вона носила під серцем дитя. Мій біологічний батько тут же змився, не пояснюючи причин, як мені відомо, поїхав до Росії на заробітки.

Загалом, ні мама, ні, тим більше, я, більше його не бачили.

Дізнавшись про мамин цікавий стан, батьки буквально виставили її з дому. Адже, за їхніми мірками, вона покрила сім’ю позором. І, поки дочка не “принесла в подолі”, поспішили сплавити її подалі від сусідських очей. На щастя, мама в цьому житті не пропала. Вона поїхала в місто, вступила до технікуму, і їй дали місце в гуртожитку.

Навчалася вона добре, тому потім, коли вже пузо було добряче, відраховувати її не було підстав. Навпаки, їй виділили цілу кімнату і дозволили оформити академічну відпустку. Мама не просто викарабкалась, але багато чого досягла.

Потім була робота на заводі, заочне навчання в інституті, довгоочікувана квартира. Я теж намагалася її не засмучувати. Загалом – тепер у нас все добре.

Мама – невеликий начальник на великому виробництві. Я вчуся в університеті, отримую стипендію і трохи підробляю. Заміж мама так і не вийшла. У неї є якесь особисте життя, але в нашій сім’ї не прийнято це обговорювати.

У мене теж є хлопець. Ми не живемо разом, але зустрічаємося. Разом їздимо за місто на вихідні з ночівлею. Іноді Ігор приходить до нас в гості, і моя мама з ним знайома. Але це так, передісторія.

Справа, власне, ось в чому: Нещодавно, повернувшись з навчання, ще в передпокої я почула мамину розмову з кухні: – І чого ти так радієш? Тому, що вона з хлопцем всі вихідні десь пропадає? Стривай ось, принесе в подолі, як ти колись… Втім, чому дивуватися, хіба така, як ти, могла виховати щось порядне?

Мама у відповідь мимрить щось про те, що часи змінилися, і взагалі, “у Віолетти хороший, відповідальний хлопець”.

Тоді я рішуче відкриваю двері в кухню: – Ну, привіт, бабусю! Про те, що це – саме бабуся, я здогадалася одразу, хоча бачила її вперше. І тут мене понесло.

– Я думала, ти вибачитися приїхала, покаятися, щоб цей гріх з собою в “небеса” не тягнути. А ти вирішила, що мама недостатньо покарана за свою наївність і недосвідченість в юності, так потрібно ще і зараз продовжувати її мучити? Я вже хотіла цій “бабусі” на двері вказати, але зловила винуватий і зацькований мамин погляд – передумала. І пішла до свого хлопця.

Мама подзвонила і коротко змалювала ситуацію. Дід пішов з життя, будинок в селищі розвалюється, і бабка вирішила жити з нами. Будь моя воля – ноги цієї “бабусі” у нас би не було. Але я не маю права диктувати мамі свою волю. Але, поки вона там, додому я не повернуся. Не вистачало ще, щоб вона і моє особисте життя під укіс пустила.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

Джерело