Зараз мені 27 років, одружена 6 років. Є син. Працюю. Мої родичі дуже заважають мені жити. Мені за них дуже соромно перед чоловіком, але, як відомо, родичів не обирають. Моє дитинство було непростим. Я виросла в неблагополучній сім’ї. Рано не стало батька, мені було всього 13 років. Працювати я почала рано і сподіватися на себе теж. У 15 років я повністю розпоряджалася сімейним бюджетом, сама їздила за продуктами.

У мене є старший брат, йому зараз 29 років. Він і мама – дуже несамостійні люди. Вони не прагнуть жити в комфорті, якось покращити свої житлові умови. Мати може не мити посуд, не прибирати вдома по кілька днів. Для неї це норма.

Будинок, в якому ми жили, був дуже старий і давно вже потребував капітального ремонту. Але ні мама, ні брат, не збиралися нічого робити, то ж в один прекрасний день їхній будинок впав і тепер вони живуть у халупі, яку побудували абияк біля зруйнованого будинку. Зараз ця тимчасова будівля теж тече, вогкість там, все смердить.

Ми з чоловіком теж не маємо власного житла. Живемо в його батьківській квартирі, свекрів давно не стало, але є два молодші брати. У мого чоловіка золоті руки, він навчився робити усі види ремонтних робіт. І хоч у нього є вища освіта, свій диплом він поки відклав, і вже кілька років їздить в Польщу на заробітки, щоб купити для нас квартиру.

Ми вже майже назбирали необхідну суму, але мама дізналася, що у нас є гроші, і почала вмовляти нас збудувати їй хоча б невеличку кімнату, бо їй реально нема де жити. Я вмовила чоловіка їм допомогти, брат теж мав трохи відкладених грошей. Почалося будівництво. Але мій чоловік і мій брат не ладнають. Брат дуже нудний і лізе, куди не треба, мудрує, хоча не розуміє в будівництві нічого. Чоловікові це не подобалося, через це у нас з ним виникають непорозуміння.

Мені це все вже набридло. У мене ще такий брат – поки не підштовхнула його, працювати не йшов. Гроші ж потрібні будуть, щоб купувати до будівництва матеріали. Чоловік мій вкладається, де треба і скільки треба. Сьогодні на цьому грунті у нас знову виникло непорозуміння. Він каже, що мати моя за нашим сином ніколи не дивилася, а тепер доводиться їй допомагати.

Мені, звичайно, прикро, що у мене така сім’я. І мати нам постійно говорила, що ми повинні їй будинок побудувати, мовляв, чоловіка знайди такого, щоб вмів все робити. В присутності мого чоловіка жартує, щоб брат одружився, і щоб у нареченої квартира і машина була. Навіть не подумає, що буде потім мій чоловік думати про неї. Мама взагалі ніколи не думає, що говорить.

По дому і з дитиною вона і справді мені ніколи не допомагала. Син її навіть не сприймає як бабусю. І це так прикро, що і я, і моя дитина їй байдужі. Вона не цікавилася, де я хочу вчитися, відразу мені після школи сказала, щоб я поступала куди хочу, але тільки на державну форму навчання, бо грошей на освіту вона мені не дасть. А я зараз з усіх сил стараюся, щоб їм допомогти побудувати будинок. Ще й вислуховую від чоловіка про те, які у мене родичі.

Якщо не допоможу, скаже, що погану дочку виростила, яка дозволяє мамі мерзнути в халупі. Але при цьому вона мого чоловіка навіть нормально зустріти і погодувати не може. І в гості після того, як я з’їхала жити окремо, не кликала жодного разу.

Засмучує все це. А найбільше те, що я з такої сім’ї, де нікому нічого не треба. Я вже перестала сподіватися, що колись вони зміняться, напевно, вони відносяться до типу людей, які ніколи не подорослішають.

Джерело