Буквально ось якраз, на днях, мені прийшло повідомлення про те, що я повинна прийти до юриста, була вказана адреса. Спочатку я трохи хвилювалася, адже ніяких угод не оформляла у свої 32 роки, але вирішила піти на зустріч.

Так, я дізналася, що не стало мого рідного батька, якого жодного разу в житті не бачила, але отримала вельми хорошу спадщину від нього за заповітом.

Так сталося, що мій батько залишив мою маму, як тільки дізнався, що вона чекає дитину. Вони були зовсім молоді, і він був не готовий до свого батьківства і відповідальності, що він навіть змінив місто проживання, аби його не чіпали. Моя матуся велика молодець. У такій ситуації не розгубилася зовсім і змогла взяти себе в руки і стала матусею без чоловіка. Варто зауважити, звичайно, що в той час це було важко і багато людей її засуджували за це, не розуміли зовсім. Але вона давала всім тверду відповідь, що й сама впорається, раз так доля склалася у неї непросто.

Мама таки записала мене на прізвище батька, тому я з дитинства знала, що у мене десь є рідний тато, який не зміг мене прийняти і якому до мене немає діла.

Незабаром в нашій родині з’явився вітчим, який і замінив мені рідного батька в повній мірі. Я ніколи не відчувала браку любові та уваги від нього. Він виявився дуже хорошою людиною. Лише прізвище в свідоцтві про моє народження видавало, що я йому нерідна донька, а зовсім чужа людина.

З віком я, звичайно, дізналася про те, хто мій справжній батько і трохи назбирала інформації про його життя. Виявилося, що він так і не зумів створити свою сім’ю. Так, жив то з однією жінкою, то з іншого. Дітей, крім мене, у нього не було.

Одного разу я намагалася з ним зв’язатися, адже вдалося знайти номер телефону, але він навіть не захотів зі мною розмовляти. Мамі про все це я ніколи не розповідала, не хотіла її засмучувати. Вона завжди з сумом в очах згадувала про ці відносини, і було видно, що так і не змогла пробачити батька за те, що він пішов від неї у такий важкий момент в її житті.

Так ось, що стосується спадщини. Я виявилася єдиною законною спадкоємицею, яка мала право на його майно. А це не якийсь там антикваріат або щось в цьому роді, а квартира. Своєю житлоплощі я не маю. З чоловіком вже років п’ять збираємо на свій дах над головою, але нам далеко до фінішу. Весь цей час ми, разом з дитиною, живемо в маминій двокімнатній квартирі і сказати, що нам тісно, ​​це нічого не сказати.

Я не буду приховувати, що я щиро зраділа цій новині. У місті, в якому жив батько нерухомість цінується набагато дорожче, ніж у нас, і я могла б за його однокімнатну квартиру купити собі цілий будинок. На радощах, я все розповіла матері і вітчиму.

Мамина реакція була не настільки радісною, як моя. За її словами, вона нічого не хоче від того чоловіка, який її зрадив багато років тому. Мама категорично проти, щоб я погоджувалася на спадщину. Але ж, хіба можна таким розкидатися таким дорогим майном, це ж ціла квартира? Адже, якщо я її не заберу, так вона просто відійде державі і на цьому все. Адже я маю право на цю квартиру. Нехай вона стане компенсацією за всі роки, в яких був відсутній мій рідний батько. Це ж така можливість!

Як пояснити це моїй мамі? Чому вона не розуміє, що таке не упускають і не розкидаються просто так. Адже це шанс нам з чоловіком з’їхати від мами і жити власним життям, так усім буде добре. Я не хочу засмучувати її, а й відмовлятися від квадратних метрів не збираюся. Як переконати мою матір, що вже нічого в житті не змінити? Наше життя може покращитися, ми ж заслужили це. Хіба ні?

Джерело