Ми з чоловіком вирішили влітку влаштувати собі відпочинок та на декілька днів поїхали в Карпати. Свого домашнього улюбленця, коргі на ім’я Пряник, залишили в моєї матері. Коли ми повернулися з відпочинку, виявилося, що мама здала собаку до пpuтулку. Ми ледве повернули собі собаку, а з матір’ю я більше не спілкуюся.

5 років тому я вийшла заміж. Ми з чоловіком дуже кохаємо та поважаємо один одного. Ми вирішили не поспішати з дітьми, а пожити для себе та виплатити іпотеку.

Свекруха прекрасно прийняла як мене, так і наше рішення не поспішати з дітьми. А от моя мама… Ой, навіть згадувати страшно. Як тільки вона про це почула – все, більше ми з чоловіком не бачили спокою. Вона вважала, що навіщо ми тоді взагалі одружилися, якщо ми не хочемо вже дітей. Мовляв одразу після одруження обов’язково має бути дитина. А всі наші плани потрібно було здійснювати до весілля.

Ми завели собаку. Тоді стало ще гірше. Для чого, це ж відповідальність, це ж важко (ага, ніби діти це не відповідальність і не важко). І взагалі краще б ми дитину з всиновили, ніж собаку завели.

Ми просто перестали слухати те, шо розповідає мама, та жили далі. З часом вона наче і звиклася з Пряником, а потім ніби то й полюбила. Тому ми вирішили, що можемо на декілька днів поїхати в Карпати та залишити Пряника на маму.

Ми привезли собаку, дали їжу, іграшки, повідок та ошийник. Розповіли, як доглядати за ним, та спокійно поїхали на чотири дні на відпочинок. По приїзду собаки не було. Ми спершу подумали, що мама пішла на прогулянку з Пряником, але ні миски, ні корму не було. Тоді я почала телефонувати матері.

Вона спершу прикидалася, що ніби то не знає нічого, а потім все-таки розповіла, що віддала Пряника до притулку. На запитання для чого вона це зробила вона сказала:

– А я хіба зробила щось погане? Може хоч так ви народите дитину.

Ми кинулися до притулку. Знайшли Пряника. Дуже просили у волонтерів віддати нам собаку, але виявилося, що мати їм ще й наплела, що ми собаку б’ємо, знущаємося та не годуємо (останнє по Прянику ніяк не скажеш, він був правильної тілобудови та в здоровій вазі, у ветеринара є всі зафіксовані показники), тому вони не віддавали нам собаку.

Ми пояснили ситуацію, розповіли все, як було. Показали паспорт собаки, чеки з готелю, чеки з ветеринарної клініки. Та й Пряник був неймовірно радий нас бачити. Аж застрибував на руки. Волонтери віддали собаку, але сказали, що будуть приходити до нас, відвідувати Пряника, так сказати. Я розумію їх, тому сказала, що можуть приходити в будь-який час, окрім робочих годин.

Після цього випадку з матір’ю я більше не спілкуюся.

Джерело