Ви знаєте як воно жити у домі, де ти усім заважаєш? Я знаю точно, бо все своє дитинство та юність тільки і чула від матері: «От якби ти вже пішла навчатися», «Хто б тебе заміж взяв», «Може тобі до бабусі на деякий час переїхати?» Річ у тім, що батьки розлучилися невдовзі після мого народження. Тато пішов жити у нову родину, залишивши матері немовля та кучу боргів. Залишатися самотньою вона не планувала, тому вітчими у мене змінювалися щомісяця. Та тільки вони бачили мене, малу дитину про яку треба буде дбати й забезпечувати, одразу зникали. З того часу мама й почала бідкатися, куди б це мене подіти, щоб я не заважала.

Коли мені виповнилося 17 матір привела до нас чергового «коханого». Сказала, що з ним у неї точно все серйозно. Через тиждень він уже жив з нами. Вітчиму Сергію я одразу не сподобалася. Це було видно по його ставленню, здавалося, він навіть на дух мене не переносить. Добре, що я на той час уже вступила у коледж, тож додому приходила лише переночувати. Сама вже не могла дочекатися, коли переїду від них.

Одного вечора, повернувшись з пар, побачила, що у нас гості. Батьки сиділи за столом із молодим хлопцем. Нас познайомили, його звали Славою, він уже закінчив навчатися й працював. Це знайомство плавно переросло у сватання. Слава мені сподобався. Він був тихим та сором’язливим. Ввічливо відповідав на запитання, поводив себе чемно й постійно намагався розпитати мене про життя. З його розмов я зрозуміла, що він людина сімейна. Любить тихі вечори вдома, аніж гучні гулянки у компанії.

У нас виникла симпатія. Наступного дня Слава запросив мене на побачення й ми почали зустрічатися. Стосунки наші розвивалися стрімко, б уже через два місяці хлопець зробив мені пропозицію. Весілля зіграли скромне, запросили лише найближчу рідню. Після одруження я переїхала жити до чоловіка, нарешті мама була задоволена, що позбулася від такого тягаря.

Наче життя налагодилося, але все ж була одна прикрість – жили ми зі Славою у його батьків. Ви ж розумієте, якщо в одному домі збираються дві господині, то чекай на сварку. Моя свекруха була не дуже задоволена вибором сина. Кожного дня знаходила причину до чого б це причепитися, щоб посварити мене. Я мовчки вислуховувала усі зауваження та не сперечалася.

Одного дня, прокинувшись вранці, я відчула запаморочення та сильну нудоту. Цілий день ходила  млява та не могла працювати. Марія Петрівна вирішила, що я придурююся, щоб нічого не робити, тож в добавку знову на мене нагримала. Ввечері, коли Слава повернувся, його мама і йому на мене наскаржилася. Коли всі полягали спати чоловік запитав, що насправді сталося. Я розповіла про свій стан і вранці він відвіз мене до лікаря.

Під час огляду нам повідомили про вагітність. Аналізи у мене були погані, тому мене госпіталізували у лікарню, щоб побула під наглядом. Чоловік мене провідував, приносив гостинці (все куплено в магазині). Свекруха навіть не зателефонувала та не поцікавилася, як я себе почуваю. Певно, поки мене немає, переконувала Славу, що я дитину нагуляла або що.

Після народження сина стало ще гірше. Я не працювала, Слава заробляв небагато. Фактично усі гроші йшли на дитину. До того ж пологи були складними, тож і мені потрібні були ліки для відновлення. Свекруха кричала, що я непутяща, тільки й знаю, що гроші з їх родини дерти. Потім почалися зауваження з приводу того, що моя дитина не схожа на чоловіка. Слава і слова не сказав на мій захист, мовчки спостерігав, як його матір обливає мене брудом.

Через декілька місяців у сина почалися різатися зубки. Піднялася висока температура. Дитина була неспокійна та постійно плакала. Цілу ніч я його колихала та перевіряла температуру. Під ранок він нарешті заснув. Не встигла я лягти в ліжко, як у кімнату увірвалася свекруха зі списком справ, які я повинна виконати за день. Ще й почала скаржитися, що вона не виспалася, бо моя дитина усю ніч верещала. «Що ж ти за мати така, якщо дитини заспокоїти не можеш!» Її слова стали останньою краплею мого терпіння. Я зібрала речі, забрала дитину та повернулася до мами.

Звичайно у батьківському домі теж не зраділи моєму поверненню. Крім того, кімната у якій я колись жила була зайнята. Мати забрала до себе старенького дідуся, щоб його однокімнатну квартиру продати. Оскільки уже сталася така ситуація, вони вирішили відправити мене у ту квартиру за умови, що я не претендуватиму на мамину.

Ось так я залишилася геть сама з малою дитиною на руках. Добре хоч було де жити. Від держави надходили гроші на дитину, їх ледве вистачало на харчі. Син постійно плакав. Я відчувала себе надзвичайно втомленою та розбитою. Розкисати не було коли, мені потрібно підіймати на ноги свою дитину. З часом життя потроху налагодилося. Я влаштувалася на роботу, сина відала у дитячий садочок. Квартиру переоформила на себе.

Одного дня, коли гуляла з сином у парку випадково зіштовхнулася зі своїм колишнім чоловіком. Він навіть спершу мене не упізнав, але коли почув мій голос, то зрозумів, хто перед ним.  Слава був шокований, почав плакати та просити пробачення. Цілий вечір ми гуляли усі разом, як родина.

Наступного ж ранку колишній чекав нас під під’їздом з букетом квітів. Знову прийшов просити пробачення та хотів усе повернути назад. Я попросила у нього час на роздуми. Як мені вчинити не знаю. Я змогла самостійно без сторонньої допомоги стати на ноги. Він за всі ці роки жодного разу не згадав про сина, а тут раптом у нього прокинулися батьківські почуття. З іншої сторони хлопчику потрібен тато й Слава не такий уже й поганий чоловік. Що мені робити?

Джерело