Мені 25, чоловікові 30. Перші пів року не могли дихати одне без одного. Потім я завагітніла, ми побралися.

Ми все робили разом. Поки мій стан дозволяв, він не працював (займався бізнесом, той прогорів). Жили моїм коштом. Я виходжу в декрет, і чоловік різко змінився.

Він став замикатися, пити, пропадати, періодично не ночував вдома. Виявилося все сумно — заради мене кинув погані звички, і добра людина запропонувала йому «заспокійливі» пігулки, які насправді виявилися нашим кошмаром. Заклав моє золото, витратив усі мої накопичення на дитину. Брехав. Я вірила, адже коханий не може дурити.

Гаразд, ми це подолали, вибачила. Потім важкі пологи, лікарня (після таких стресів), понад місяць мене не було вдома, він перестав нас відвідувати, відповідати на дзвінки, я психанула і поїхала до мами. Жила там 4 місяці, він за цей час приходив рази 3, стільки ж сама до нього їздила.

Він плакав і казав, що нас не вартий, хотіла розлучитися, але батьки вмовили не поспішати. Як він пояснює: соромно, що він без грошей, не може нічого нам дати, накривають панічні атаки, але він нас любить і не зраджує.

Погодився на домашнє лікування, як і що там було, не знаю, чи займалася ним сестра, мене туди не допускали, та й дитина маленька. Потім він приїхав, благав дати шанс.

Літо ми прожили спокійно, але ніяк не могли знайти роботу. Потім вийшло, він відпрацював 3 тижні, отримав зарплату і його знову накрило. Клянеться, що нічого не вживає. Його цілодобово не буває вдома, дзвінки мої скидає. Приходить, спить, їсть, вибачається і обіцяє такого не повторювати. А потім відразу знаходить привід, щоб вийти без мене, і знову його немає.

Поїхала до мами з малюком, розмірковувала і прийшла до висновку, що якщо його зараз кину, то зрадницею себе почуватиму, його треба лікувати. Хоча я не уявляю наше спільне життя далі, не хочу витрачати свої сили на нього, адже мені треба думати про дитину.

А що я потім скажу синові? Кинула батька у скрутну хвилину? Я навіть не знаю, до якого лікаря його вести, як усе організувати, де взяти грошей. Піти найпростіше. Але знаю, що шкодуватиму.

Почну з початку. Нам з чоловіком по 29 років, є 2 дітей, 7 і 1,5 року. Ми переїхали в інше місто, почали спілкуватися з сусідами (назвемо їх Марина (у неї

Відносини десять років по тому… Після закінчення школи пройшло вже більше 10 років. Мені вже майже тридцять (в січні наступного року стукне). За цей час вже встиг одружитися і розлучитися.

Після закінчення медичного коледжу, влаштувалась, не швидко звичайно, на хорошу роботу. Колектив нормальний, прийняли, як свою, з усіма одразу порозумілася. Попрацювала з пів року, і тоді в нас звільнилося місце,