Я вважаю, що моя невістка просто невдячна, але що з неї взяти. Інша б на її місці раділа, що їй такі умови створені, допомагала б… А ця, нічого не цінує. Поки не показала їй, що в житті не все просто так дістається, не розуміла.

Ми з чоловіком жили в невеличкій двокімнатній квартирі. У ній же і сина Олега виростили. Син у нас хороший, тільки ледачий трохи. Після інженерної освіти сам зміг влаштуватися в пристойну фірму, що займається проектуванням інженерних мереж. Там же на роботі познайомився з дівчиною – двадцятип’ятирічною Іриною, що працювала адміністратором у них на фірмі.

Син подарував їй романтичну подорож до Швеції, їй там дуже сподобалося. Через півроку зробив пропозицію – одружилися. Я ще тоді дивувалася: «Сину, а чи не зарано? Спочатку б житловим питанням перейнявся, а потім вже сім’ю створюйте».

Звичайно, я допомогла синові і організувати весілля, і подарунок зробила молодятам пристойний: двадцять тисяч в конверт поклала. Найбільше мене хвилювало, де молоді житимуть – до цього ж Олег у мене жив, а Ірина ця, зі своїми батьками, хворою бабусею і двома братами студентами в однокімнатній квартирі тулилася.

У мене є ще невелика однокімнатна квартира на околиці столиці, ми з чоловіком десятки років собі у всьому відмовляли, відкладали, щоб купити цю однокімнатну квартиру, ​​для подальшої здачі на пенсії, чоловік тоді мріяв: «Зараз потерпимо, затягнемо паски, а на пенсії поживемо хоч трохи».

Але не пожили – чоловік рано пішов з життя, не дотягнув чотирьох років до своїх шістдесяти. Потім я вирішила, що сама здавати буду і на ці орендні виплати хоч якось легше жити буде, може до моря навіть виїжджати вийде. Але син порушив усі мої плани і мрії. Ну що я тепер сина з невісткою на вулиці залишу? До мене пускати – тісно їм буде, та й я поки ще склянку води сама собі налити можу.

Доведеться цю мою «пенсійну квартиру» в хід пустити для новоспеченої сім’ї. Віддала я ключі синові і попросила, щоб там був порядок. Переїхали Олег з Іриною в ту однокімнатну квартиру і почали там жити. Олег і вдома ледачий був, а там зовсім розледачів – ліжко розкладе і у вихідні, і у будні – тільки поїсть, полежить, та в телевізор дивиться.

Невістка ця Ірина виявилася теж не з працьовитих і чистолюбивих – дрібнички свої розкидає на підлозі і не прибирає, буває тижнями. Кухню, хоч і не дорогу, але так забруднили за три місяці, як ніби десять років там ніхто не прибирав. Навіть умивальник у ванній і той, примудрилися так нальотом покрити і сифон засмітити, що ще подумати треба – чи не простіше новий комплект купити.

Допомоги мені від них ніякої – про мене вони зовсім забули. Спочатку, правда, дзвонили з частими питаннями: «А скільки картоплю варити? А вівсяну кашу як готувати? А як взагалі пралкою користуватися?» Потім, коли трохи обжилися, перестали мені взагалі дзвонити, не те що приїжджати.

Третина моєї пенсії йде на оплату комуналки, а грошей, що залишаються, ні на що не вистачає. Ніякої подяки від невістки. Хоч би син задумався про мене… Так тривало майже рік і якось в один з весняних днів сказала собі: «Так, досить! Зрештою, там моя квартира, поїду хоча б подивлюся, чи все з нею гаразд …».

Поїхала я в вихідний день спеціально, щоб і сина і невістку застати. Яке ж було моє здивування, коли невістка з ранку відкрила мені двері, а з квартири війнуло затхлістю і з порога було видно, що де-не-де ламінат тріснув, і подекуди шпалери брудні. По всій квартирі були розкидані речі.

Я ошелешено запитала, що це таке? Син сидів за комп’ютером і грався. Побачивши мене, здивовано запитав: – Мамо, а ми тебе не чекали сьогодні.

– Звичайно, не чекали! – проходячи в кімнату і ще більше дивуючись занедбаності і брудному хаосу в квартирі, голосно сказала я. – Якщо ви про мене забули, це ще не означає, що я теж забула про вас! Ви що тут, зовсім не прибираєте?

В квартирі прямо зараз починайте прибирати. Якщо не зрозуміло – краще вам підшукати інше житло! Я і так на свої копійки живу пенсійні, заради вас двох, а про мене забули зовсім, ніби немає мене! А ти Ірино… На тебе я сподівалася, знаючи, що син у мене ледачий… Але і ти очікувань не виправдала! Як же вам не соромно! Я зараз поїду додому, а завтра прийду сюди, якщо не побачу змін – завтра випроваджу обох.

На наступний ранок я, як і обіцяла, приїхала до них. В квартирі було прибрано – на вікнах висіли нові фіранки, а на кухні виблискував посуд. Навіть подряпини на ламінаті зафарбували мастикою. На столі було накрито на трьох – страви з індичкою і пюре, і суп-бульйон з салатом…

Посиділи ми, поговорили … Вони почали просити мене пробачити їх і не виганяти. Я пробачила. Зараз навіть до мене приїжджають – допомагати намагаються, але я поки сама непогано справляюся.

Син навіть вирішив банківську картку окремо для мене завести – раз на місяць вони з невісткою скидають на неї невелику суму, щоб мені було легше жити на пенсії…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.