На початку січня у мене був день народження. З певних причин я не збиралася нічого святкувати, але наприкінці грудня мені зателефонувала мама і попередила, що вони з вітчимом приїдуть.

На гостей ми не розраховували, але погодилися. Ми винаймаємо житло. Заради приїзду мами ми попросили господарів привезти додаткове ліжко, але мама сказала, що в нашій одній кімнаті всім буде затісно і щоб я зняла для них квартиру.

Я зробила все, як вона хотіла, хоча для нас це додаткові витрати. Коли я повідомила мамі, що на кілька днів зняла для них квартиру, вона образилася зі словами, мовляв, можна було б і потіснитися заради батьків.

Ну як дві родини в однокімнатній квартирі? Та до того ж чоловік працює по 12 годин, йому відпочивати треба, а мама і вітчим ніколи себе не турбували тим, щоб тихо поводитися. Ну гаразд, це питання втрясли: зняли квартиру та крапка.

Перед їхнім приїздом я поїхала, прибрала ту квартиру і затарила холодильник, щоб у мами не було ніяких претензій. Словом, підготувалися ми ґрунтовно.

– Ми сідаємо в поїзд, – зателефонувала мама, – зустріньте нас на вокзалі.

– Мамо, – відповідаю, – може сама замовиш машину? Це ж не важко!

– Все зрозуміло, – ображено сказала мама, – ви нам взагалі не раді, навіщо ми їдемо, якщо бачити нас не хочуть!

Мені було зрозуміло, що все не буде гладко. Але з мамою завжди було складно. Тим не менше, при зустрічі ми обнялися, мама навіть заплакала, сказавши, що сумує. Я зітхнула: може обійдеться. Ага, як же.

– Як кажеш торт називається? — спитала мама зятя за столом. – Оксамит? Ніколи не чула. Приторний до неможливості.

Ось як це називається? Мій чоловік кухар, він старався, готував. Не сподобався торт? Промовчи тактовно, особисто я б так і зробила, але це не про мою маму.

Потім вона захотіла, щоб я їхала з нею на квартиру і там ночувала. Я не захотіла, тоді мама вирішила залишитися у нас, незважаючи на те, що все вже було оплачено.

На наступний ранок мама почала нас повчати, як можна жити без нових меблів. Так, меблі у нас стоять господарів нашої квартири, старі, радянські, ґрунтовні та місткі. І про нові ми не думали поки, бо не вважали, що зараз нам це потрібно.

– Ми купимо вам меблі, не можна так жити! – заявила мама. – Це буде подарунок від нас.

Чоловік відразу відмовився, сказав, що все необхідне у нас є. Він почав збиратися на роботу, а ми гуляти. І кілька днів я організовувала мамі та вітчиму культурно-шопінгову програму до самого вечора.

В той день чоловік занедужав і на роботу не пішов. Я відправила маму з вітчимом самих погуляти, а сама залишилися з чоловіком. А під обід від мами пролунав новий дзвінок. Про самопочуття вона не питала, зате радісно сказала, що зараз нам привезуть меблі і їх треба терміново збирати.

От скажіть, я із поганим самопочуттям чоловік мав збирати ті меблі? Тим більше, просили ж, не треба! Меблі привезли після обіду і збирали ми їх до пізньої ночі, ще й на наступний день вистачило роботи.

Яка ж я була рада, коли мама з вітчимом збиралися додому. Але поїхали гості теж не просто так. Мама сказала, що ми винні їм 20 тисяч гривень, це вартість меблів, які вони нам обіцяли як подарунок і які, до слова, нам зовсім не сподобалися.

Гроші за меблі ми з чоловіком вирішили батькам повернути, думаємо за два місяці впоратися.  Я зараз настільки не в змозі з мамою спілкуватися, що обмежилася написанням повідомлень, щоб просто знати, що нічого не трапилося, що з ними все гаразд. І як будувати стосунки з батьками далі?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело