– Ти що така тиха та задумлива сьогодні? – спитав Володимир дружину, сидячи за кухонним столом, пізно ввечері.

Дружина Зоя мовчки подала розігріту вечерю.

– Ти сьогодні знову пізно? – тихо промовила вона.

– Додаткову роботу брав, премію дадуть наприкінці кварталу.

Володимир, тридцятип’ятирічний працівник банку, статний молодший чоловік, щойно повернувся з роботи додому.

Вдома на нього чекало сімейство: дружина і три дочки – шість, чотири роки та рік. Останнім часом, а це «останнє» років два вже триває, він не хотів іти додому, засиджувався у банку після роботи, гуляв містом і лише пізно увечері повертався до квартири.

Його так втомили дитячі крики, шум і гамір, пелюшки, сорочечки, плач дітей ночами і дружина, вічно зайнята дітьми, недоглянута: у старому хатньому халаті, з хвостом на голові, тиха, з синіми колами під очима.

Коли він сім років тому одружився з життєрадісною красунею їхнього відділу, хіба він думав, що сімейне життя перетвориться для нього на таку ношу, таке розчарування.

Ні, перші роки він був щасливим: народилася перша дочка. Він намагався допомагати дружині по дому, намагався звільнити її від домашніх справ на кілька годин у вихідні, надавши час для відвідування перукарні, манікюру, педикюру.

Минув рік, і Зоя знову опинилася у положенні – вирішили одразу двох дітей поспіль народити і на цьому поставити крапку. Друга дочка була неспокійним немовлям: до шести місяців голосно плакала ночами, і Володимир приходив на роботу не виспавшись і з червоними від постійного недосипання очима. Минуло півроку, дитина заспокоїлася, і життя стало солодшим. Дітей оформили в садок, а дружина вийшла на роботу. Тут сюрприз – знову Зоя при надії.

Він був проти ще однієї дитини, але жінка почала лити крокодилячі сльози, просити. Він довго опирався:

«Куди нам ще одну дитину, – умовляв він дружину. – Ці ще маленькі».

Але дружина була непохитна. Він здався – зважився ще на одну дитину. Сподівався, що народиться син.

Зоя під час очікування часто лежала у лікарні. А він із двома дітьми залишався вдома: дитячий садок, прогулянки, прання, прибирання. Допомоги чекати нема від кого: її батьки за тисячі кілометрів живуть. У нього тільки слабка мама похилого віку, їй самій допомагати треба.

Третя дитина теж була неспокійна – плакала ночами, заспокоювалася тільки на руках матері. Зоя доньку з рук не спускала.

Поступово Володимир став розуміти, що додому йому не хочеться повертатися.

Що я бачив за ці сім років? Першого року сімейного життя ще відвідували разом кінотеатр, кафе, якісь нові виставки, навіть їздили у відпустку на море, а потім? Діти, плач, пелюшки, сорочечки, – крутилося в чоловіка в голові.

Він уже не милувався дружиною, вона йому стала нецікавою у всіх сенсах. Увечері намагався повертатися додому пізно, коли діти спали в ліжечках. На дружину дивитися не хотів. Йому було шкода її – на що вона, колись красуня,перетворилася? Але більше шкода себе – треба щось вирішувати. Не міг він таке життя терпіти.

На роботі співробітники хвалилися подорожами, проведеною відпусткою десь на Мальдівах і всі питали, коли він, батько сімейства, вивезе своїх жінок до моря, зарплата ж у нього чималенька. Він мовчав: кому скажеш, що він сам готовий втекти від своїх жінок куди очі дивляться хоч на кілька днів, а краще на місяці.

– Володю, я знову при надії, – тихо промовила Зоя і повільно опустилася на стілець.

Чоловік закляк на місці, ложка із супом так і повисла у повітрі.

– Ти що, не в собі? Я не пам’ятаю, коли й разом ми були! – почав він.

– Вже дванадцять тижнів, нічого не можна зробити, – тихо продовжувала дружина.

– Все, досить з мене. Це не життя, а існування! Ти подивися на себе: на що ти перетворилася? Ти коли була в перукарні востаннє? Ти запевняла мене, що цього більне не станеться! Я тебе бачити не хочу. Я йду. Залишайся сама з дітьми і що хочеш, те й роби!

– Куди ти йдеш? А як ми? – тихо промовила Зоя, і самотня сльоза скотилася по щоці.

– Я тобі та дітям цю квартиру та все, що в ній, залишаю. Заберу машину і поїду до матері – там житиму. Бачити тебе не можу, – ще голосніше кричав Володимир.

Він різко підвівся з-за столу і швидким кроком пройшов до вхідних дверей.

– У сні мені таке не снилося. Не життя, а іспит, – кричав чоловік, квапливо виходячи із квартири.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.

Джерело