Вночі перед під’їздом на асфальті з’явився напис: – «Зайчик, я люблю тебе!». Білою емалевою фарбою поверх недбалості праць двірника.

Всі шістдесят жінок під’їзду зайкового віку (від 10 до 60 років) цього ранку виглядали загадковішими за чорні діри космосу. На особі кожної читалася абсолютна впевненість, що послання адресоване саме їй.

– Як це зворушливо. – зворушилася одна з жінок. – Справжній чоловік та романтик росте. Я думала так зараз не залицяються

– І не кажіть. – Підхопила інша.– І лише одна-єдина знає, що це написано лише для неї. – Вона вже точно знає! – залилася рум’янцем перша. – Але не розповість нікому.

– Це моїй Машці писали. – помітив батько однієї з гіпотетичних зайчиків. – Ну ну. Помилок немає! – заперечили жінки.

– Ну, так і почерк рівний. – Заперечив уражений батько. – Не сліпий чоловік, певне, писав. Тож і не вам, мабуть.

Так, слово за слово, розгорівся конфлікт статі, поколінь та соціальних верств. З матом та розірваними бусиками. Наряд поліції, що приїхав, помилувався з півгодини на “ігри” зайчиків під’їзду і тільки потім розняв усіх.

Зранку напис змінився. Хтось уточнив дані, і тепер напис був більш конкретним: -«Зайчик з шостого поверху, я люблю тебе».

Зайчики з інших поверхів відчули себе украй ображеними в кращих почуттях. – Це ж треба таким дурнем бути, – повідомила екс-зайка років сорока з п’ятого поверху. – Розмальовувати – воно розуму багато не треба. Подарував би квіти, чи що.

– І не кажіть, – підтримала ще одна розгнівана, з роздертим ще вчора в ім’я романтики обличчям. – Взяв би, та розмітку дорожню наніс замість цих каракулів.

Зайчики з шостого поверху зверхньо поглядали на всіх і мрійливо дивилися вглиб. Наступного дня напис зафарбували, і на білому тлі чорною фарбою з’явилося: -«Мільпардон, помилка вийшла. З п’ятого поверху зайчик! Люблю тебе”.

З шостої ранку почали підтягуватися глядачі із сусідніх під’їздів. – Бач, як під монастир підвів усіх, – зітхнув якийсь чоловік років п’ятдесяти. – Ні, щоб по секрету на вушко сказати про свою любов. Так ні – треба народ баламутити.

– А ти своїй на вушко щодня говори, вона й не збентежиться, – парирувала сусідка. – На п’ятому незаміжніх немає! – раптом вигукнув один із чоловіків.

– А що в заміжню закохатися не можна нікому? – завзялися жінки п’ятого поверху. – Рожею не вийшли, чи що? Що ти мовчиш, га? Твою дружину потворою обзивають, а ти? Так і стоятимеш?!

Наряд поліції, що приїхав, викликав допомогу, і вже трьома екіпажами вони геготали і робили ставки. Після всього розняли бійців і оформили двадцять три адміністративні порушення за бійку.

Вранці на асфальті красувалося: – «А чого всі ці курки щоки дмуть? Зайчик мій – чоловік з п’ятого поверху. Люблю тебе, зайчик!».

Управдом прочитав це все першим, ахнув, одразу викликав поліцію та чотири екіпажі «Швидкої допомоги». – Навіщо вам чотири? – допитувалась диспетчер. – Чого у вас відбувається там?

– У нас на п’ятому чотири зайчики живуть! – пояснив управдом. – І всі одружені. Тож покваптесь: постраждалі ось-ось будуть. – Ах ти, гад! – завили на п’ятому поверсі, і пролунав шум сварки з рукоприкладством та псуванням майна.

– Але! – закричали всі мешканці під’їзду з двору. – Нечесно так. Спускайтеся вниз – щоб усі бачили. – Зараз, – вийшла на балкон п’ятого поверху жінка у бігуді. – Швидко там не загороджуйте дорогу.

Санітари пронесли двох постраждалих. Ще один зайчик вийшов сам, гордо оглянув присутніх, пригладив різко посивіле волосся, проводив заплившим оком обидві карети «Швидкої допомоги» і сказав:

– Слабаки! Ганчірки! – Після чого посміхнувся беззубим ротом і знепритомнів.

– Е-е-е. Громадяни, – захвилювався натовп. – А де четвертий? Може, треба йому йти на допомогу? Може, двері вибити і відібрати бездушне тіло у цієї фурії?

– Що за збори тут? – вийшов останній зайчик із під’їзду. Натовп ахнув: чоловік був чисто поголений, причесаний, одягнений у свіжу сорочку і взагалі – чудовий як залежавший у загсі наречений.

За чоловіком вийшла його дружина, поправила демонстративно чоловікові зачіску та сліпуче усміхнулася сусідам. – Верка, ти чого? Бездушна, неемоційна якась, – ахнули жінки. – Чого це? – Здивувалася Вєрка. – Це ж я писала. Своєму. Люблю його – ось і дай, гадаю, напишу.