Почали зустрічатися ми з чоловіком ще в університеті, а коли закінчили навчання, вирішили одружитися. Пишного торжества ми не хотіли, бо у самих, вчорашніх студентів, грошей ще не було, а у батьків брати гроші на весілля ми не хотіли.

Тільки цей варіант нашим батькам не підійшов. Вони, виявляється, все життя чекали на той момент, коли в урочистій обстановці поведуть до вівтаря своїх дітей, тому весілля у нас було.

50 гостей, тамада, ресторан, машини та моя біла сукня – все це свято влаштували нам батьки, а нам ніяково було. Тільки-но працювати влаштувалися і власних грошей на весілля накопичити ще не встигли.

Нам було по 22 роки, навчалися в обласному центрі, а родом ми із сусідніх міст, між якими 100 кілометрів. У моєму рідному місті у мене була спадкова двокімнатна квартира. Бабуся оформила заповіт на мене, а батьки, доки я вчилася, зробили там ремонт. Бракувало тільки побутової техніки, але мама наполягала: весілля робимо, на техніку потім збираємо.

Ми з Богданом вирішили: шукаємо роботу там, де є житло, тобто у моєму місті. Пощастило, знайшли, Богдан навіть раніше за мене влаштувався. Жили у моїй спадковій квартирі.

А батьки тим часом готувались до весілля. На самому торжестві свекруха нас дуже здивувала, коли при всіх гостях подарувала нам ключі від квартири.

Я знала, що у свекрухи є одинока її мами, в тому місті, звідки Богдан родом. Звісно ж, жити ми там не збиралися, тим більше, що, як з’ясувалося, фактично свекруха подарувала лише ключі. Документи вона переоформлювати на сина не мала наміру.

Надарували нам несподівано багато. Моя рідна тітка подарувала нам тисячу доларів, а дядько батька, який живе в Америці, перевів на мою картку вдвічі більше. Плюс ще у конвертах було.

– Чудово, – раділа моя мама, – і відпочивати з’їздіть, і техніку в квартиру купіть.

– Не витрачайте гроші даремно, – сказала своє слово мама мого чоловіка, – у квартирі ремонт треба робити!

– Так ми зробили ремонт, – вступив у розмову мій батько, – але побутову техніку треба міняти. Ну і диван б новий у вітальню купити.

– А Ви про яку квартиру кажете? Я говорю про ту, яку я сину подарувала на весілля, там бабуся жила, ремонту років 25 не було, – пояснила свекруха.

От скажіть, навіщо нам ремонт квартири, де ми не плануємо жити? У свекрухи була готова відповідь:

– Таку квартиру орендарям не здаси, а здавати треба, молодим буде легше жити, тим більше, сподіваюся, декрет не за горами!

Ідея свекрухи не сподобалася ні нам, ні моїм батькам. Ми спробували переконати її, що в цю квартиру вкладатися не варто, краще її продати.

– Нічого я продавати не буду, – відповіла свекруха, – спеціально не почала переоформляти на тебе, так і знала, що продавати захочете. Продаси своє, а купиш спільне? Ні. Здавати так, продавати ні, а ремонтувати все одно треба.

– Ну так і вкладатись у чужу власність наша дочка не зобов’язана! – підвела підсумок моя мама.

Одним словом, батьки ні про що не домовилися. Мої батьки віддали свасі 50 тисяч, які вона витратила на весілля сина. З подарованих грошей вони нам віддавати борги мамі чоловіка не дозволили, хоч Богдан і казав, що так нечесно.

Мої батьки зятю соромитися заборонили, він за свою матір не відповідає. Минулими вихідними ми відзначили 7 років нашого спільного життя. Давно куплена пралка та інше. Є машина, синові 5 років.

Зі свекрухою я не спілкуюся. Богдан іноді їздить до неї, одним днем ​​чимось допомогти, щось перевезти.

Грошей їй вистачає: пенсія та гроші від здачі її однокімнатної квартири. Ось так і живемо.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело