З грошима у нас у сім’ї було погано, батьки багато й часто позичали (кредити, у друзів). У 13 років я пішла працювати прибиральницею, коли навчалася у школі, у 15 літом у кафе, у 16 ​​підробіток, у 17 років увечері робота в Макдоналдсі, вдень навчання у педагогічному коледжі.

І це все для того, щоб менше бути вдома, тому що щоденні скандали з братом і батьками, плюс умови життя (жили без ремонту, з мишами близько 20 штук, духовка, яка не пече, сантехніка тече, дроти скрізь, розетки не працюють, об підлоги спотикаєшся).

Зароблені гроші віддавала батькові, у сумі становило 200 000 за пару років роботи, щоб закрив кредити, але за умови повернення цих грошей.

З кожним роком жити з сім’єю ставало дедалі нестерпніше, тому що характер у мене не подарунок та іпотеку хотілося взяти якнайшвидше.

Час минав, знайшла роботу на заводі, далі відкладала на іпотеку, про яку так довго мріяла. Але через 2 роки роботи почала зустрічатися з колегою, йому 33 роки, сім’ї немає, машини та квартири теж.

Почали знімати разом квартиру, і раптом дзвінок від батьків, що банк забере машину, якщо не дам їм грошей – 220 тисяч. Для мене це був удар!

Першого боргу не віддали і ще грошей хочуть. На терезах була моя мрія про власне житло чи батьки. Я повірила, віддала, домовилися до 31 грудня 2020 року, але вже 8 квітня 2021 року і нічого не віддаватимуть, обдурили. Так буває.

Батьки все життя вважають, що я їм винна і зобов’язана, але я не просила мене народжувати. Освіта ніяка (педколедж, вихователь), яким так і не працюю.

Із зарплатою в 35 тисяч прийшла на завод. Батькам 50 та 53 роки, працювати обидва не хочуть, батько на військовій пенсії та обурюється, що держава копійки платить і саме у мене він бере гроші.

Батькові краще в боргах жити, але тільки не працювати, при цьому хочуть гарного життя (відпустки, машину, ремонт, дачу, 2 собаки завели).

Я як дочка і так роблю дорогі подарунки (телефон, золоті сережки, ланцюжки, сумки шкіряні, ноутбук, планшет і т.д).

Але батьки кажуть, що я погана дочка, хоч подарунків не вимагаю, грошей не прошу, допомога з іпотекою теж не потрібна, прошу тільки щоб борг віддали. Але батьки говорять про важкі часи, адже мені так «легко» працювати з 4 вихідними на місяць.

Мама каже, що я хочу на все готове. Так, я хочу найкращого і що в цьому поганого? І дітям хочу все залишити і щоб прожили краще за мене.

Я ж сама працюю і заробляю, а мама вважає, що я маю жити як вона в 90-х роках і пройти через все болото (жити без пральної машинки, у комуналці чи гуртожитку, жити на пайок, який військовим раніше давали.

А ще заміж за військового і т. д. Але найкраще, що я чула, що гроші не головне… Дуже дивно чути це від людей, які постійно всім винні. немає питань: «як справи?», а тільки одне — «скільки грошей даси?», «Нам потрібна допомога, позич трохи».

Моє життя на оренді так і тривало у зв’язку з пандемією та зниженням іпотеки. Вирішили одружитися з молодим чоловіком і взяти квартиру разом. Довго умовляла хлопця, пояснюючи всі обставини, і незабаром відсотки зростуть.

І ось я одружена, міняю паспорт і розумію, що все на перекіс. Мене не цінують, не розуміють, не підтримує чоловік, ще й п’є, батьки не віддають грошей, підтримки нуль, друзів немає, на роботі проблеми. Поговорити нема з ким, пишу сюди.

Здається, я втекла з однієї клітки до іншої. Не знаю що робити. Зовсім заплуталася.