Моя подруга із п’ятирічним сином живе з мамою. Вона не мати одинока, просто її матері не подобається зять, і вона не дозволяє їм жити в неї.

Чоловік подруги розлучений, старший за неї на 8 років, має доньку від першого шлюбу. Саме цим мати і дорікає подрузі, але вона сама винна в тому, що дочка пізно вийшла заміж.

Усі претенденти матір не влаштовували, а коли пішов їхній батько, то подруга у всьому слухалася маму. Коли я обурювалася і радила з’їхати, влаштувати своє життя, вона говорила: “Ти що, у мами ж нікого крім мене немає, вона мені добра бажає”. От і добажається добра.

З чоловіком вони розписалися, винайняли квартиру, але коли народилася дитина, мати запропонувала жити з нею.

Сумувала за онуком, допомагала спочатку, потім поставила умову – зять має купити квартиру або з’їхати від них. Я вмовляла подругу піти разом із чоловіком, але їй шкода залишити матір. Тепер страждає, а син росте без батька.

Спочатку вони з чоловіком спілкувалися, він сподівався, що вона передумає та переїде до нього. Він винаймає квартиру.

Але подруга наполягала, щоб він попросив її матері прощення і вона дозволить йому жити з ними. Я здивувалася б, якби він погодився, та й ненадовго було б це все.

Минуло так три роки. Зараз подруга скаржиться, що чоловік дедалі рідше дзвонить, не кличе до себе, а нещодавно вона дізналася, що він помирився із колишньою дружиною.

Там уже доросла дочка і народився онук. А подруга житиме з матір’ю егоїсткою. Я ненавиджу таких матерів.