Коли наш син одружився з Оксаною, ми не сильно зраділи цьому. Нам з чоловіком більше подобалась його колишня дівчина, вона і привітніша була, і хазяйновитіша. Вважали, що Петро заслуговує на кращу дружину.

Та й батьки Оксани не дуже хотіли з нами знатися. Не знаю, чи це гординя, чи що, але вони навіть не погодились на знайомство з нами, а перша наша зустріч відбулась на весіллі. Я навіть не можу сказати, що ми поспілкувались нормально, так лише привітались.

В принципі, нам з ними і їхньою Оксаною не жити, тому стуливши зуби перетерпіли це весілля заради сина. Він, до речі, постійно старався згладити кути, навіть коли бачив, що з його нареченою ми добряче так не ладнаємо.

Жодна наша зустріч не закінчувалась без її фиркання чи мого невдоволення. Ну, чомусь не могли ми поладнати і все. А після весілля, невістка і зовсім перестала до нас приходити, а в гості заходив лише Петро. Та й так навіть краще було – могли спокійно все обговорити та поділитись новинами.

Якось так за черговим недільним обідом син повідомив, що Оксана вагітна і ми скоро станемо бабусею і дідусем. Чесно, я вже давно чекала онуків й навіть Петра постійно цим діставала, на що він завжди лише віджартовувався.

Саме ця новина стала першою цеглинкою до побудови адекватних стосунків з невісткою. Адже я розуміла, що якщо з нею не помиритись, свого онука чи онучку буду вкрай рідко бачити. І це в кращому випадку, а в гіршому, вона й зовсім може заборонити нам спілкуватись.

Тому, щоб цього не сталось – перша пішла на примирення. Оксана ж виявилась розумнішою ніж я думала і одразу запропонувала свою дружбу. А як з цього союзу радів наш син! казав, що завжди мріяв, щоб його мала і дружина жили в мирі без тих всіляких сварок.

Так згодом у них народилась донечка Марія. Ми дуже раділи онуці і всіляко допомагали дітям, щоб ті не попросили. Я ж то добре пам’ятаю, як це важко з немовлям, коли ще й чоловік весь день на роботі.

Рік за роком і от одного дня син приходить з речима та повідомляє, що вони з Оксанкою розлучатимуться. Мовляв, не зійшлись характерами. Це стало шоком для нас, адже вони були чудовою парою й Петро так завжди дружину кохав. Звісно, я одразу все акуратно випитала і з’ясувала причину такого рішення.

Виявилось, що все дуже банально: криза + дитина маленька + дружина погрузнута в побут + чоловік, який постійно на роботі = сварки та розлучення. Мен навіть здається, що 98% одружених пар це проходять, стійкі працюють над стосунками і зберігають їх, а слабкі кидають все, так не розібравшись у ситуації.

Я не стала нічого говорити Петру, позаяк хотіла почути ще думку Оксани. Вона нічого нового не повідомила, трохи пожалілась на чоловіка, який не приділяв ні їй, ні дитині часу і повністю погруз в роботу.

Чисто по жіночому я її дуже розуміла, адже якій жінці не хочеться підтримки до допомоги від коханого. Тому вирішила, що їх потрібно якось помирити. Сімейне життя повинне складатись з компромісів, а не в разі чогось одразу розходитись.

Так подумала і знайшла можливий вихід з цієї не простої ситуації. Скоро якраз повинна була бути річниця шлюбу Оксани та Петра, тому ми з чоловіком зробили їм подарунок. Забронювали відпочинок, а онуку на цей час взяли до себе.

Вони хоч і зраділи цьому, але все ж були не певні, чи змінить це їхні стосунки. На останок я сказала їм, що спробувати все ж варто, адже будувати – це не ламати, потрібно ще постаратись.

З відпочинку молоді приїхали щасливими, розповідали, що помирились та тепер не будуть розлучатись. Але все ж я сина відчитала за те, щоб він допомагав своїй коханій і не відлинював від хатніх справ.

Відтоді наші стосунки з Оксанкою стали ще кращими, а я радію від того, що у мене така хороша невістка.

Джерело