Не так давно ми з чоловіком переїхали в нову квартиру. На поверсі у нас було лише дві квартири, тому нашою найближчою сусідкою була миленька стара Оксана Василівна, яка часто навідувалась до нас щось розповісти або попрохати солі чи борошна. Пересуватися їй було важк0, робила це з допомогою палички, тому ми завжди запрошували її присісти з нами та випити чаю.

Нам ніколи не було для неї щось шкода, просила вона небагато, та й по-моєму вона була дуже самотньою, ми ще ні разу не бачили, щоб до неї хтось заходив у гості. Кілька разів наостанок вона нам повторювала одну і ту ж фразу: «Ви так сильно кохаєте один одного! Не загубіть це! Оберігайте свою любов! Я, на жаль, не могла вберегти, що мала, тому мушу вас попередити, щоб ви постаралися!”

Нам було цікаво, що ж з нею трапилось і де її кохання, але завжди було незручно запитати прямо. А потім від сусідів ми чули багато пліток про неї, які нас вражали. Говорили вони про те, що раніше Оксана Василівна мала велику сім’ю, трьох діток та коханого чоловіка. От лише тоді вона лише про дітей турбувалася, чоловік для неї був чужим. А він поруч з нею гинув, був нещасним.

Петра Миколайовича, саме так звали її чоловіка, знали всі на вулиці, тому що він вмів робити гарні ремонти, все лагодив. Багато працював, все для сім’ї старався та й загалом був хорошим чоловіком, а як про свою дружину турбувався, то всі сусідки їй заздрили. А вона цього не цінувала, лише шукала причини, щоб поскаржитися на нього, а от дітей своїх вихваляла. В один момент він втомився від такого її ставлення і пішов геть.

Вона ж лише сміялась з його вчинку, говорила, що ще на колінах приповзе, а він забув про неї, з дітьми підтримував спілкування, а Оксана Василівна просто припинила для нього існувати.

Згодом діти виросли, почали будувати власне життя, двоє закордон переїхали, а один в столиці живе. Зараз її не навідують, пощастить, якщо раз у рік приїдуть, то вона вже сяє, а так старіє на самотності.
Оксана часто оглядається назад й пригадує того чоловіка, шкода, що помилки молодості не можна було виправити порухом пальця! Після їхнього розлучення він почав жити з іншою жінкою, а про колишню старався і не згадувати.

Звісно, ця сумна й повчальна історія для мене стала нагадуванням, що потрібно більше цінувати чоловіка. Саме ми двоє разом зустрічатимемо старість, і хоч діти у нас хороші, але ніхто не знає, як саме складеться майбутнє.

Чомусь багато дружин переконані, що їхні чоловіки мають виконувати цілий ряд функцій, але натомість нічого не отримувати. Вони лише вимагають, але при цьому нічого не віддають, мов чоловіки роботи, а не такі ж люди, як і жінки.

Зараз я стараюсь проводити з чоловіком більше часу, постійно нагадувати йому про свої почуття та його важливість. Чоловік відчув моє бажання зблизитися та почав мені відповідати тим же. Думаю, у нас все буде добре, хоч і навчилась я цьому на нещасливій долі моєї сусідки.

Джерело