Мені 57 років, я ще працюю. Я вирішила розлучитися з чоловіком, а діти мене не підтримали, стали на сторону батька. Ну як вони не розуміють, що я хочу пожити для себе.

В шлюбі я більше 30 років. У нас із Михайлом двоє дітей, синові 31 рік, дочці 28. Дочка вийшла заміж три роки тому, минулого року одружився і син. Діти живуть окремо, обидві сім’ї взяли собі однокімнатну квартиру в кредит і по-тихенько його виплачують.

А в нашій сім’ї почалися негаразди. Нема про що з чоловіком і поговорити.  Михайло завжди була непроста людина, про таких кажуть – важка. Міг мовчати тижнями, а чого — вгадай.

Поки діти були малими, я від чоловіка матеріально залежала, тому мирилася з його характером, з байдужістю, з деякими звичками. Потім, коли діти один за одним з будинку впорхнули, ми з ним бачилася лише вечорами та у вихідні, та й то, Михайло часто проводив час із друзями або у свого брата на дачі.

Я на цю дачу їздити не любителька була відразу, я суто міська людина. Спочатку ми з цього приводу теж ніяк не могли порозумітися, а потім перестали: склалося, що у кожного є своя якась віддушина, та й годі. Останні кілька років жили зовсім, як сусіди.

А потім Михайло вийшов на пенсію. І став проводити більше часу вдома. Тільки звичок своїх не зміним – вечерю приготувати? Посуд помити? Речі в пралку закинути? Ні, ми цього не можемо, це мусить робити дружина, дружина ж звикла, вона ж десятки років цим займалася.

Чесно кажучи, я вже тоді про розлучення почала замислюватися. Ну, нічого ж нас не пов’язує, разом нічого не тримає. Але потім чоловік занедужав. Я залишила думки про розлучення, виходжувала, дбала, ночами не спала: у стаціонар до нього приходила з гарячою домашньою їжею. Після одужання чоловік якось пом’якшав.

Просто тепер він від мене залежав. А допомагати по дому і нічого не робити можна було на законних підставах, тому все і далі трималося на мені. А потім занедужала я. Михайло на той час вже зовсім одужав, а я злягла.

Допомогти мені було нікому: у доньки часу немає, у неї дитина, синові ніколи, у нього робота. А чоловік на дачі у брата був, не захотів приїжджати, щоб мені хоча б чаю тепленького зробити.

А коли Михайло приїхав додому, то замість того, щоб поцікавитися, а як я себе почуваю, а чи стало мені краще, чоловік пройшов до холодильника і невдоволено скривився, бо не знайшов там нічого поїсти.

– Лежиш? – каже. – Уже курку посмажити і макарони відварити, не так вже й важко!

– Не важко? – кажу. – Так зроби. А на мене можеш більше не розраховувати. Ми чужі зовсім чужі. І взагалі, я з тобою розлучатимуся.

Михайло, мабуть, розповів про нашу розмову дітям. Першою зателефонувала дочка:

– Мамо, це що за новини? Ти в своєму розумі? Куди розлучатися? А батько? А як він житиме? А квартира?

Тобто доньку цікавила не я, а квартира і те, як житиме її батько. А що квартира? Квартира моя, спадкова. А як він житиме – його справа. Хай до брата на дачу їде.

– Тато роки вкладався у сім’ю, тому й не нажив жодної власності, – висловився син, – з твого боку негарно виставляти його з дому, куди він піде?

Діти мене не підтримали. Поки Михайло живе у нашій квартирі, а я подала заяву на розлучення. Вирішила, що нарешті хочу пожити для себе. Прикро лише, що діти мене не зрозуміли.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

Джерело