У мене є старша сестра. Їй вже тридцять шість років, звуть її Аріна. Якщо згадувати стереотипний образ кар’єристки та успішної жінки, то легко можна уявити саме мою сестру.

Нещодавно вона вдруге пов’язала себе узами шлюбу. Перший чоловік втік, як останній боягуз, коли дізнався, що Аріна захворіла онкологією та більше не зможе мати дітей. Аріна сильна, вона сама витягнула себе та одужала. Проте проблема з безпліддям не проходила. І не могла пройти, адже вона фізіологічно більше не могла мати дітей, а це вже точно не лікується.

Мені двадцять вісім. В мене щаслива сім’я, в якій є я, чоловік та двоє прекрасних бешкетниць. В нас все було завжди добре, до тих пір, поки я не допустилася однієї фатальної помилки.

Вся справа в тому, що хоча й Аріна змирилася з тим, що не зможе мати дітей, її чоловік марив ними, адже сам виріс в багатодітній сім’ї. Вони спершу всиновити або вдочерити когось хотіли, але потім вирішили, що попросять допомоги в мене. Якої саме? Стати їм сурогатною мамою.

Виявилося, що Аріна ще до своєї страшної хвороби заморозила власні яйцеклітини. Виявляється, так можна зробити, якщо ти не хочеш замолоду дітей, але не впевнена, що пізніше точно завагітнієш.

Чесно, я всіма силами пручалася цьому, адже не хотіла прив’язуватися до дитини, яку я потім не зможу виховувати та любити так як свою, бо ж по факту вона просто виросте в моєму тілі, але буде мати інші гени. Проте всі родичі дуже тиснули на мене. Мовляв, що тут такого, я ж її сестра, могла б і допомогти рідній крові. І в підсумку я погодилася.

Вагітність проходила на диво спокійно. Я не відчувала себе погано і не хворіла, як це було при моїх перших двох вагітностях. Тоді я не вилазила з лікарень. Проте жахливо я себе почувала саме морально. Я не хотіла бачити екран на УЗД, щоб не прив’язуватися до дитини, не хотіла відчувати перші поштовхи, проте відчувала, бо ж дитя розвивалося і було дуже активне. Це все розривало мені душу, хоча я розуміла, що це не моя дитина. Не знаю, чи це від гормонів, чи мій світогляд…

Я народила чітко по строках. Аріна не приїхала в той день, бо, як на зло, захворіла грипом. А я була рада. Бо могла провести трохи часу з цим маленьким щастячком. Грудьми не годувала навмисне, щоб не прив’язуватися до племінника, і щоб не він не звикав до грудей, бо ж потім буде дуже важко перевести на суміші.

Проте я все одно старалася якомога більше часу проводити з Антончиком, так назвали мого племінника. Сестра жила поруч, тому часто залишала на мене дитину, коли не могла бути з ним. А я з радістю доглядала малятко. Проте не знаю, як далі витримаю, адже серце розривається. А що буде, коли він скаже своє перше слово «мама», яке буде адресоване зовсім не мені…

Джерело