Нашому дідусеві Петрові за сімдесят. Він наш патріарх, глава сім’ї. Багато в чому ми слухаємось його. Точніше, слухалися донедавна. Дідусь із бабусею прожили разом понад сорок років. Виховали двох наших батьків, нас троє онуків та троє правнуків. Велика родина! Скільки ми пережили разом!

Дідусь колишній голова колгоспу, великий будинок, велике господарство, яким вони із задоволенням із бабусею займалися – звідки тільки сили були? Ми жили дуже дружно, відзначали найважливіші свята всією сім’єю, навіть їздили на море.

Треба сказати, що ми настільки любили дідуся Петра і бабусю Богдану, що купували їм путівки в найкращі санаторії, завжди біля моря чи у Карпати. Іноді своїми сім’ями скидалися грошима, щоб літніх людей потішити. Втім, і вони не відставали: завжди якийсь харч, допомога, гроші на іпотеку.

Але вже як три роки бабусі не стало. І дідуся Петра наче підмінили. Точніше, підмінила. Дід залишився на самоті і поринув з головою у повсякденні справи, щоб підтримувати будинок та ділянку у порядку. Сам, звичайно, не справлявся, тому йому помагала сусідка. Почалося з того, що почала їжу готову йому приносити: він сам готувати не дуже вміє.

Ми наполягали на тому, щоб дідусь усе покинув і перебрався до когось із нас, навіщо йому там самому жити? Але він відмовився. Сказав, мовляв, як я можу продати батьківський будинок? Як можу виїхати звідси? Я тут народився, то моя земля. Та й господарство хоч яке. Ви не хвилюйтеся – впораюся! Отож і Людмила мені допоможе.

І Люда допомогла. Через рік, як не стало бабусі, вона перебралася до дідуся до хати, почала там жити. Втім, ми навіть пораділи за нього, оскільки він ще досить міцний чоловік і негоже йому самому доживати віку. Пожвавішав він, видно, що йому легше трохи. Ми ж, як і раніше, намагалися його провідувати і підтримувати.

Слід сказати, що сусідка Людмила жінка досить специфічна – ми це одразу помітили, але значення не надали. Втім, вона й маскувалася добре. Якоїсь миті вони вирішили одружитися. Ми, звісно, ​​не думали, що дійде до такого абсурду, але дід буквально поставив нас перед фактом. Що ми могли вдіяти?

Щоправда, не всі вирішили їхати на урочистість. Мій батько, старший син, образився на діда за те, що той так швидко про бабусю забув. Напевно, з цього моменту і почалася у родині якась напруга. Але, як нам здається, вся справа в цій сусідці Люді. Як тільки вона набула статусу офіційної дружини дідуся, у відносинах змінилося абсолютно все. Вона на весь голос заявила права на дідуся та встановила свої правила.

Тепер ми не можемо приїхати без попередження, Людмилу обов’язково потрібно повідомити. Всі наші зустрічі на свята тепер скасувалися: дідусь із Людою займаються Людиними родичами, а ми ніби залишилися осторонь. Навіть із онуками та правнуками дід обмежив спілкування.

Більш того. Усі бабусині скарби, які мали б дістатись нам, перекочували Людиним донькам: прикраси, рукоділля та навіть стара сімейна ікона. Поговорити з дідусем нормально теж не можемо, бо Люда контролює всю розмову, змушує вмикати на телефоні гучний зв’язок.

У ті рідкі хвилини, коли Людмили десь немає, дідусь все одно тяжко йде на контакт. Ми намагаємося йому пояснити, що нас не цікавить спадок, ми не хочемо відбирати у нього будинок, хоча він так думає останнім часом, що для нас важливо зберегти стосунки саме з ним. Адже він наш дідусь, і ми йому не чужі люди. Але Петро Іванович лише бурчить у відповідь, щоб ми не втручалися до його родини. Що ж, і так буває. Сумно тільки.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Джерело