З Олегом ми зустрічалися пів року, щиро покохали одне одного. Я зрозуміла, що це саме та людина, з якою я хочу прожити своє життя: він надійний, добрий, турботливий. мені здавалося, що кращого чоловіка не знайти, чомусь дійсно щиро відчувала, що він – моя доля.

Був такий час, я й досі пам’ятаю той день, коли Олег йшов до мене побачення, за останні гроші купив мені квіти і смачні цукерки, а потім йшов додому вночі у мороз через все місто, бо не було навіть ні копійки в кишені, щоб їхати на міському транспорті чи таксі. Він дуже чуйна та добра людина і мені приємно усвідомлювати це.

Коли Олег покликав мене заміж, я дуже зраділа і, звісно, погодилася.

Я живу зі своєю мамою та бабусею. Тому я відразу поділилася з ними радісною новиною і в неділю вже привела Олега додому знайомити з найріднішими людьми.

Мама накрила гарний стіл, бабуся напекла пирогів та печива, загалом готувалися вони до зустрічі гарно. Ми так добре посиділи, попили чаю. Довго сміялися та жартували. Здавалося, що у нас ідеальна сім’я і все проходить чудово. А потім Олег став розповідати про свою сім’ю і посмішка у моєї мами зникла.

Мама стала розпитувати, як звати його батьків, де вони працюють, а в кінці запитала адресу, їй вже стало цікаво. Коли мама почула відповідь Олега, вона відразу встала з-за столу і пішла в свою кімнату. Більше мама не виходила в той вечір, навіть не попрощалася з Олегом.

Коли Олег пішов додому, то сказала, що більше бачити його не хоче. І, якщо я її люблю і поважаю, щоб навіть не думала виходити за нього заміж.

Мама Олега, коли побачила мене, сказала, що я не пара його синові, і наш шлюб вона ніколи з чоловіком не благословить.

Вже пізніше ми з моїм нареченим дізналися, що моя мама декілька років зустрічалася з батьком Олега, справа йшла до весілля, але в останню мить наречений відмовився грати весілля і одружився з найкращою подругою моєї мами.

Відтоді минуло багато років, але неприязнь між ними залишалася, мама не могла пробачити це і, звісно, ми з Олегом розуміємо її. Наші батьки сказали, що на весілля до нас не прийдуть і шлюб наш вони не признають ніколи. Але хіба ми в чомусь винні?

Ми щиро кохали одне одного з Олегом, тому просто розписалися в РАЦСі, вже й про святкування й говорити з рідними не хотіли, дивлячись на ту ситуацію, що склалася. Весілля не робили, бо соромно було святкувати без батьків. Що це за весілля таке? Що люди про нас скажуть? А батьки не розуміли нас і не підтримали нас вони, на жаль.

Вже рік минув, як ми з чоловіком живемо у шлюбі, а наші матері так і не розмовляють між собою. Найгірше те, що з нами вони теж родинних стосунків мати не хочуть.

Прикро від того. Вони дорослі люди. Невже не розуміють нічого? Те що вони були нещасливими, не значить, що потрібно робити такими нас? Ми зовсім не маємо відношення до тої ситуації, що склалася багато років тому.

Як помирити найрідніших людей? Скоро у нас буде дитина, але своїх бабусь і дідуся вона не побачить. Не знаю, як зробити так, щоб в нашій родині був спокій і взаєморозуміння.

Фото ілюстративне.

Джерело