Пишу свою сповідь, бо багато думок у голові. Мені 28 років, симпатична, працьовита, і в міру оптимістична. У рідному місті реалізуватися до ладу не змогла (ні в плані кар’єри, ні у сфері особистого життя), бо моє рідне місто, ще та провінційна глушина і займає одне з перших місць по відтоку молоді.

Познайомилася інтернетом з молодим чоловіком, у мережі поспілкувалися з пів року приблизно, далі пішли зустрічі (приїжджала до нього на тиждень, на місяць та на три місяці), потім уже переїхала остаточно. Нещодавно був рік, як ми знайомі.

Він начебто любить, дбає, витрачається (я не меркантильна, але все ж таки, коли чоловік витрачається на дівчину, це для мене особисто багато про що говорить). При переїзді дуже швидко знайшла роботу, можна сказати, пощастило — колектив чудовий, робота досить цікава, сфера діяльності та сама, що й була раніше (що радує — думала, що при переїзді не до вибору буде, і треба буде йти хоч кудись). Все ніби добре, правда?

А нудно мені. Всі рідні та близькі, друзі та приятелі залишилися у рідному місті. Юнак той ще домосід, особливо друзів не має, ну не любитель він посиденьок. Я, власне, теж все життя вважала себе не особливо компанійською людиною, тому що, по-перше, досить багато працювала, по-друге, далеко не настільки екстравертна, наскільки здається на перший погляд.

Але виявилося, що дивитися на те, як у п’ятницю ті ж колеги збираються з подругами погуляти та в караоке поспівати не дуже приємно, враховуючи, що мені ні з ким йти, куди б там не було.

Так, молодик не проти кіно та спільних виходів. Але набридло скрізь ось це «ми з Тамарою ходимо парою». Та й працює він допізна і втомлюється, тому такі заходи, так би мовити, дуже епізодичні.

Робота теж почала потроху напружувати. Вибачте за тавтологію, але вона не важка, а висиджувати робочий годинник я не люблю. Мені нудно. Зарплата дуже хороша, тому й тримаюся. Відносини з хлопцем не такі добрі, як хотілося б. У чому саме?

Ну, заміж мене не звуть, чого вже там. Про дітей та шлюб в принципі йдеться, звичайно, але «спочатку стабільність – заробіток, квартира, машини, свій бізнес, а далі дітки». Це все здорово, але є певні проблеми з жіночої частини, через які тягнути кота за всі місця, у питанні дітонародження трохи недоречно.

Усіх грошей не заробиш і всюди соломку не підстелиш. Де розвиток стосунків? Де хоч якийсь розвиток? А коли я не бачу розвитку подій, то й інтерес у мене губиться. Намагаюся забити вільний час — танці, басейн, підвищення кваліфікації в професії, але це все не те.

Друзі як були далеко, так і залишилися, молодий чоловік, як був домосідом, так і залишився, дітей як хотілося, так і хочеться, а їх немає.

Все ніби добре. А спокою та радості від життя немає. Нудно та самотньо. Спілкуватися мені нема з ким (крім молодої людини), робота не настільки хороша, щоб жити тільки нею, весілля та декрету не передбачається у найближчому майбутньому.

Найсильніше бажання відправити всіх на небо за зірочкою та шукати місце у житті далі. Боюся, що це бажання багато в чому походить від труднощів адаптації до нового міста. Одночасно боюся і того, що просто гаю час на цій роботі, з цим молодим чоловіком, у цьому місті (який хоч і кращий за мого рідного, але та ж провінція). Що робити – не знаю.

Коли я зійшлася з своїм теперішнім чоловіком, у нас обох була нерухомість. У мене двокімнатна і однокімнатна квартира, у нього однушка. Але надто сильно я не переживала з цього приводу.

Найкращий захист це напад…. Останні півроку перебування в шлюбі підозрювала, що мій колишній чоловік зраджував мене. Не було прямих доказів, тільки моя інтуїція била на сполох. Можливо непрямих причин і

Для мене любов – це хвороба… Раніше я думала, що любов – це прекрасно. Відчуття окриленості, того, що ти потрібен людині. Ти розчиняєшся в ньому, хочеш бути ближче. Ти хочеш