Мої стосунки із сім’єю чоловіка не можна назвати спорідненими, навіть добрими назвати не можна. Мене не злюбили, бо тепер чоловік перестав виконувати примхи мами та молодшої сестри. У вічі, зрозуміло, ніхто нічого не говорив, але все зрозуміло.

Я й сама не прагнула спілкуватися з новими родичками. Свекруха явно зациклена на дочці, а та розпещена навіть за моїми мірками. А вже мене в дитинстві балували, як могли – я пізня та єдина дитина у батьків. Але до зовиці мені далеко, звичайно. Те, що дівчина у свої двадцять років не вміла навіть яєчню собі приготувати та пралку включити, мене вразило.

Добре, що жити нам після весілля не довелося біля свекрухи. Моїх батьків уже немає на світі, мені вони залишили у спадок свою двохкімнатну квартиру, де ми з чоловіком і влаштувалися.

Мама чоловіка на момент нашого весілля сама ще працювала, але це не заважало їй намагатися трясти гроші із сина. Мовляв, він повинен допомагати ставити на ноги сестру, якій тоді вже було двадцять років. І навчалася вона на заочному, решту часу то працювала, то перебувала у “творчому пошуку”. Друге траплялося частіше.

Чоловік у мене розумний, тому мамині вимоги були відхилені. Вони тоді серйозно посварилися через це. Свекруха справедливо визнала, що це я чоловіка накрутила, що він аж про бідну сестричку забув. А я цього не приховувала. Так, я вважала і вважаю, що зовиця має всі можливості сама себе забезпечувати. Просто не хоче.

На тлі такої ситуації свекруха вирішила покарати мене, позбавивши свого спілкування. Чудове покарання, завжди б так, знаєте. Ми не спілкувалися аж до мого декрету, який стався півтора роки тому.

На той момент мама чоловіка вже вийшла на пенсію, а зовиця заміж. Ми з дітьми не поспішали, тож у декрет я пішла лише на шостому році шлюбу. Майже весь цей час ні зі свекрухою, ні із зовицею я не спілкувалася. Усі комунікації були через чоловіка. Мені свекруха дзвонила лише один раз, коли той був у відрядженні, а вона не могла до нього додзвонитися і запереживала.

Звістка про те, що у нас буде дитина зрушила маятник наших стосунків із мертвої точки. Свекруха почала цікавитися моїм здоров’ям, результатами оглядів, питала, що з речей купили. Навіть ліжечко нам притягла, яке весь цей час припадало пилом десь на дачі.

Я б чудово обійшлася і без цієї уваги, але розуміла, що заздалегідь позбавляти дитину єдиної бабусі якось неправильно. Тим більше, що меж свекруха не переходила, в душу не лізла і порадами не діставала. Тож ми спілкувалися.

Після пологів стало зрозуміло, що бабуся любить онука на відстані. Мене це навіть влаштовувало, не доводилося штовхатися біля ліжечка і відбиватися від мудрих порад та життєвого досвіду. Тобто поради вона роздавала і по телефону, але там можна було не слухати. Ми з чоловіком і самі чудово справлялися у всіх планах.

Але півроку тому у нас різко просів сімейний бюджет. Роботодавець чоловіка влетів на якісь космічні штрафи, тому всім співробітникам залишили голий оклад, це були просто копійки. Щось у нас було відкладено, але запаси танули на очах, а ситуація в нього на роботі не змінювалася. Їм обіцяли, що все налагодиться, та коли це станеться, не уточнювали.

Дитина була ще надто маленька, садок нам поки що не світив, а для приватного потрібні були гроші, яких і так не було. Раптом допомогу запропонувала свекруха. Вона сама зателефонувала, сказала, що чоловік їй розповів, що діється у нього на роботі, і вона вирішила допомогти. Мені було запропоновано виходити на роботу, а вона посидить із онуком.

Варіант був ідеальний – і дитина під наглядом, і я можу вийти на роботу. Мамі чоловіка ми подякували і вже за два тижні я працювала. Жити стало легше, хоча у чоловіка все ж тривала криза.

Десь за місяць розлучилася зовиця. Не знаю, що в них сталося, але вона з валізами повернулася до свекрухи. Дітей у них із чоловіком не було, спільного майна теж не нажили, тому розвели їх швидко. Вона осіла вдома, звільнившись із роботи.

Свекруха журилася, що в дочки депресія через невдалий шлюб. Хоча по фото, які вона викладала, цього не можна було сказати. У них вона викладала кожен свій крок, тому всі її гулянки по клубах були як на долоні. Але це мене не стосувалося, хай живе, як хоче. Та ось тільки це я думала, що це мене не стосується.

Наприкінці минулого тижня свекруха вирішила поговорити зі мною та чоловіком. Вона спочатку довго розповідала, як страждає її дочка через зятя-козла, як дівчинці погано, і що їй треба відволіктися. Я ще подумала, що дівчинці варто відволіктися від гулянок на роботу, але змовчала.

Свекруха продовжувала: вона знайшла путівку на море, в якийь у Шарм-ель-Шейх, але грошей на неї пенсіонерка, звичайно ж, не має. Тому цю путівку маємо оплатити ми.

– Якого милого ми це маємо оплачувати? – отетерів чоловік.

– А я що, просто так із вашою дитиною сиділа? – обурилася свекруха. – Послуги няні взагалі-то зараз дорого коштують. А ви мені поки що ні копійки не заплатили.

– Обана! Ну, це твій онук, але ми тебе зрозуміли. На майбутнє – якщо пропонуєш платні послуги, то одразу озвучуй свій прайс, – процідив чоловік та випроводив маму з квартири.

Я, чесно кажучи, була шокована. Ось тобі й бабуся, ось тобі й допомога. Ще й сестра чоловікові почала телефонувати, уточнювати, на які числа їй планувати поїздку, коли він зможе переказати гроші.

Зарплата у чоловіка лише почала повертатися до колишніх показників, до яких ще дуже далеко. Тобто з грошима у нас не густо. Але ми вирішили заплатити за послуги свекрухи за середнім цінником няні. Віддамо гроші та припинимо будь-яке спілкування.

Бабуся, яка називає онука “ваша дитина” і сидить з нею не просто так, і інфантильна дівчина б, нам без потреби. Особливо коли нас розглядають виключно, як гаманець.

Джерело