Розповім історію спочатку, як все було.

Моя свекруха Зоя Михайлівна півроку тому сама зголосилася сидіти з онучкою Веронікою, щоб я могла вийти на роботу. Вже тоді я подумала, що не так це робиться. І я не помилилася – тепер з нас вимагають оплатити для зовиці Соломії дорогу путівку на відпочинок, щоб та розвіялася після розлучення. Мама чоловіка вважає, що вона чесно заробила ці гроші.

Мої взаємини із сім’єю чоловіка не можна назвати дуже теплими, навіть добрими їх назвати не можна. Мене не злюбили, бо тепер чоловік перестав виконувати капризи мами та молодшої сестри. У вічі, зрозуміло, ніхто мені нічого не говорив, але треба бути дуже наївним, щоб цього не зрозуміти.

Я й сама не прагнула спілкуватися з родичками з боку Романа занадто близько. Свекруха явно зациклена на дочці, а та розбалувана навіть за моїми мірками. А вже мене в дитинстві балували, як могли – я пізня та єдина дитина у батьків. Але до зовиці Соломії мені далеко, звичайно. Те, що дівчина у свої двадцять років не вміла навіть яєчню собі приготувати та пралку включити, мене вразило.

Добре, що жити нам після весілля не довелося біля свекрухи. Моїх батьків уже немає на світі, мені вони залишили у спадок свою двокімнатну квартиру, де ми з чоловіком і влаштувалися.

Мама Роми на момент нашого весілля сама ще працювала, але це не заважало їй намагатися витягувати гроші із сина. Мовляв, він повинен допомагати ставити на ноги сестру, якій тоді вже було двадцять років. І навчалася вона на заочному, решту часу то працюючи, то пурхаючи у “творчому пошуку”. Друге траплялося частіше.

Чоловік у мене розумний, тому мамині вимоги були відхилені. Вони тоді серйозно посперечалися через це. Свекруха справедливо визнала, що це я Романа накрутила, що він аж про бідну сестричку забув. А я цього не приховувала. Так, я вважала і вважаю, що зовиця має всі можливості саму себе забезпечувати. Просто не хоче.

На тлі такої ситуації свекруха вирішила позбавити мне свого спілкування і уваги. Чудове покарання, завжди б так. Ми не спілкувалися аж до мого декрету, який трапився півтора роки тому.

На той момент Зоя Михайлівна вже вийшла на пенсію, а Соломія заміж. Ми з дітьми не поспішали, тож у декрет я пішла лише на шостому році шлюбу. Майже весь цей час ні зі свекрухою, ні із сестрою Роми я не спілкувалася. Усі комунікації були через чоловіка. Мені свекруха дзвонила лише один раз, коли той був у відрядженні, а вона не могла до нього додзвонитися і запереживала.

Звістка про те, що у нас буде дитина зрушила маятник наших стосунків із нерухомої точки. Свекруха почала цікавитися моїм здоров’ям, результатами оглядів, питала, що з речей купили майбутній онучці. Навіть ліжечко нам притягла, яке весь цей час припадало пилом десь на дачі.

Я б чудово обійшлася і без цієї уваги, але розуміла, що заздалегідь позбавляти дитину єдиної бабусі якось неправильно. Тим більше, що меж свекруха не переходила, в душу не лізла і порадами не втомлювала. Тож ми спілкувалися.

Після народження Веронічки стало зрозуміло, що бабуся любить її на відстані. Мене це навіть влаштовувало, не доводилося уникати мудрих порад та життєвого досвіду. Тобто поради вона роздавала і по телефону, але там можна було не слухати. Ми з чоловіком і самі чудово справлялися у всіх планах.

Але півроку тому у нас різко просів сімейний бюджет. Роботодавець чоловіка влетів на якісь космічні штрафи, тому всім співробітникам залишили лиш оклад, який складав кумедні копійки. Щось у нас було відкладено, але запаси танули на очах, а ситуація в нього на роботі не змінювалася. Їм обіцяли, що все владнається, але коли це станеться, не уточнювали.

Дитина була ще надто маленька, садок нам поки що не світив, а для приватного потрібні були гроші, яких і так не було. Раптом допомогу запропонувала свекруха. Зоя Михайлівна сама зателефонувала, сказала, що Роман їй розповів, що діється у нього на роботі, і вона вирішила допомогти. Мені було запропоновано виходити на роботу, а вона посидить із Веронічкою.

Варіант був ідеальний – і дитина під наглядом, і я можу вийти на роботу. Мамі чоловіка ми подякували і вже за два тижні я працювала. Життя полегшало, хоча у чоловіка все так і тривало на роботі.

Десь за місяць розлучилася розлучилася Соломія. Не знаю, що в них сталося, але вона з валізами повернулася до свекрухи. Дітей у них із чоловіком не було, спільного майна теж не нажили, тому розвели їх швидко. Зовиця осіла вдома, звільнившись із роботи.

Свекруха журилася, що дочка засмучена через невдалий шлюб. Хоча по соцмережах Соломії цього не можна було сказати. У них вона викладала кожен свій крок, тому всі її гулянки клубами були як на долоні. Але це мене не стосувалося, хай живуть, як хочуть. Та ось, тільки це я думала, що це мене не стосується – торкнулося.

Наприкінці минулого тижня мама Романа вирішила поговорити зі мною та чоловіком. Вона спочатку довго розповідала, як важко її дочці, як дівчинці зле, і що їй треба відволіктися. Я ще подумала, що дівчинці варто відволіктися на роботу, але змовчала.

Зоя Михайлівна продовжувала: вона знайшла путівку на море, кудись у Шарм-ель-Шейх, але грошей на неї пенсіонерка, звичайно ж, не має. Тому цю путівку маємо сплатити ми.

– З яких щей ми маємо оплачувати? – отетерів Роман.

Зоя Михайлівна здивовано подивилася на нас. Відпила чаю. – А ти що, думала, я просто так з Веронічкою сиділа? Соломія на море хоче, якраз в Шарм-Єль-Шейх зараз путівки по нормальній ціні, тому оплатіть, я вже їй пообіцяла. Послуги няні взагалі зараз дорого коштують. А ви мені поки що ні копійки не заплатили.

– Мамо, це твоя онучка, але ми тебе зрозуміли. На майбутнє – якщо пропонуєш платні послуги, то одразу озвучуй свій прайс, – процідив чоловік та випроводив маму з квартири.

Я, чесно кажучи, була у ступорі. Ось тобі й бабуся, ось тобі й допомога. Ще й сестра чоловікові почала телефонувати, уточнювати, на які числа їй планувати поїздку, коли він зможе переказати гроші.

Зарплата у Романа лише почала повертатися до колишніх показників, до яких ще дуже далеко. Тобто з грошима у нас не густо. Але ми вирішили сплатити за послуги свекрухи за середнім цінником няні. Віддамо гроші та припинимо будь-яке спілкування. Бабуся, яка називає онучку “ваше дитя” і сидить з нею не просто так, і дівчина без царя в голові, нам без потреби. Особливо, коли нас розглядають виключно, як гаманець. Якось самі справимося.

Хоча Роман не хоче платити мамі. але я не хочу бути їй повинною, все життя пригадуватиме.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Джерело