У школі я завжди вчилася на відмінно. Так уже трапилося, що замість прогулянок у дворі з друзями, мати змушувала мене читати чергову книгу та розв’язувати якесь тригонометричне рівняння. Через це уже в середніх класах від мене відвернулися практично усі.

Якщо спершу я просто самотньо сиділа за партою і мене ніхто не помічав, то у старших класах, коли перевівся новеньких з іншої школи, почалися щоденні цькування та насмішки. Я виглядала дуже скромно, через постійні читання зір був поганий, доводилося носити окуляри. Напевно, такий зовнішній вигляд дуже забавляв переведеного хлопця.

Останні два роки на навчанні пройшли дуже прикро. Мені не хотілося йти в школу, однак батькам заперечити не могла. Тепер, через багато років, сиджу і думаю: а хіба не можна було просто взяти і змінити школу? Я була дуже щаслива нарешті покинути те місце після 11 класу.

І ось, пройшло багато років. Ми всі давно закінчили університети, дехто вже одружився, вийшов заміж та народив дітей. Я працюю креативним директором департаменту маркетингу найбільшої мережі ресторанів, добилася чималих успіхів завдяки відмінній здачі екзаменів та вступу до столичного університету.

А вчора я побачила, як на співбесіду до адміністратора прийшов той самий хлопець, на вакансію офіціанта… Звична річ, ми обмінялися поглядами. Це ж треба, і ця людина цькувала мене за прагнення до знань…

Джерело