Мені 45, у мене двоє дітей. Синові 25 і дочка п’ятнадцятирічна. З чоловіком я як розлучилася після її народження, так він і не оголошувався більше. Сама крутилася, без аліментів. Ображена була, хотіла дати дітям усе найкраще, щоби без батька не відчували себе обділеними.  Але, може, даремно?

Сподівалася, зростуть, стануть мені підтримкою. Але зараз мрію, щоб злізли хоча б із шиї, вже буде легше.

Синок мій все крутив носом, вчитися не хотів, але знайшов-таки спеціальність до душі, творчу та на комп’ютері, займається анімацією, сайти якісь ще дизайнерські робить. Університет три роки тому закінчив, думала, влаштується на роботу, з’їде, одружиться.

Але як він не працював, так і не працює.  І на дівчат не дивиться, каже, всі корисливі.  Ні гордості в ньому чоловічої, ні прагнень якихось.

Я про роботу питаю, а він каже, не його це — працювати за фахом. У рекламних агентствах душать його творчість, ніхто його не розуміє, з приватними замовниками спілкуватися треба, та й не має потоку клієнтів.

Я все в становище входила, дійсно, треба обрости сарафанним радіо. Ну а поки що обростає, я підстрахyю, підтримаю. Давала йому машину на зустрічі їздити, купувала пристойний одяг.

Покимені знайомі не стали говорити, що часто Степана бачать то з приятелями в нічних клубах, то з дівчатами. Але з тими, з якими не одружуються.

Тут уж я закипіла.  Почала йому через знайомих підшукувати роботу, але скрізь йому не так.  То далеко їхати.  То їдальня погана. То не цінують. То зарплата маленька.

– Стьопа, — кричу йому вже, — а яку ти взагалі бажаєш зарплату? З чого ти вирішив на велику претендувати, якщо й року ніде не пропрацював? Ти ж навіть не випускник уже, ти три роки лежиш.

Я думала відібрати в нього комп’ютер і переставала платити за інтернет. Але донька вчиться, її від світу відключити не можу. А вона завжди роздасть вай-фай братові. Комп’ютер йому батько подарував. совість його не мучить.

Він відкриває холодильник і виїдає з нього найсмачніше. Миється. Спить на чистому. Я перестала давати йому гроші, але батько зрідка підкидає, швидше на зло мені. І я не витримала.

Холодильник тепер під замком, син у нього все одно нічого не кладе. Вранці я йду на роботу, донька до школи, має гроші, щоб перекусити в їдальні. Після роботи ми з нею вечеряємо вдвох, сина не кличу.  Може, хоч це його з мертвої точки зрушить, чи почне виносити речі?

Джерело