У моєму дитинстві більше образ на маму, ніж якихось світлих спогадів. Вона багато працювала, це я пам’ятаю. А ще я пам’ятаю, що мама ніколи мене не хвалила, хоч мені дуже цього хотілося. До народження онуки я взагалі вважала, що вона дуже холодна людина.

Я росла в повній сім’ї, мама та тато працювали, обидвоє лікарі. Але порцію любові та ніжності я отримувала від тата, якого не стало у мої дванадцять років. Мама ж просто виконувала необхідні функції – годувала, водила в садок, перевіряла уроки, прала речі. А гуляти до парку зі мною ходив тато.

– Мама просто втомлюється на роботі, їй треба відпочити, – казав він мені, коли я питала, чому мама не пішла з нами.

Тоді це пояснення здавалося логічним – тато сильніший, тато не втомлюється, а мама дівчинка, їй треба відпочивати.

Ще мама завжди була скупа на прояви любові. Обійми та поцілунки від мами я можу перерахувати на пальцях. Тобто я обіймала її часто, але відповідь отримувала дуже рідко. Зазвичай звучало “так-так, добре, йди грай, не заважай мені”.

Особливої ​​ніжності між батьками я не помічала також, тому й дійшла висновку, що мама просто така людина, яка не любить виявляти емоції. Навіть коли батько помер, мама не плакала. Хоча зараз мені вже здається, що їй тоді просто було байдуже.

Мама була суворою. За будь-який промах мене чекало відчитування, в якому мама не соромилася у висловлюваннях і не думала, наскільки боляче мені це все було слухати. Похвали від неї я дочекалася лише на врученні атестатів, коли здобула свою золоту медаль. Навіть її скупе “молодець” було для мене найбільшою радістю.

До кінця школи я вже навчилася приймати маму такою, якою вона є – суворою, завжди відстороненою, досить беземоційною. Не скажу, що це було мені приємно, але все-таки так було простіше жити. Раніше я думала, що мама мене не любить, я погана, то потім почала розуміти, що може і любить, просто не вміє цього показати.

Таке враження у мене було рівно, доки я не народила Мар’янку, свою дочку. Мама змінилася так, що я спочатку навіть не повірила очам.

Звістка про те, що вона стане бабусею, мама сприйняла зі звичною прохолодою. Всю мою вагітність вона ставила суто медичні питання, не брала участі в обговоренні ліжечок, бодіків, колясок. Я сприймала це як належне.

Але коли мама вперше взяла онуку на руки, на її обличчі розквітла найтепліша усмішка, яку я тільки бачила. Маму просто як підмінили. Вона сюсюкалась з онукою, мало не в зубах її тягала, ходить на прогулянки, цілює ручки, п’ята, називає найпрекраснішою дівчинкою і радіє кожному її звуку.

– Ти бачила, Мар’янка перекинулася! Сама! Ну яка розумничка, – вп’яте поспіль раділа мама.

А вже як вона плакала від щастя, коли Мар’яна вперше сказала “баба”… Мама не пропустила жодної важливої ​​події в житті внучки – перший зубик, перший крок, перше слово, перший завчений вірш.

У мене ніколи не було проблем, що нікому залишити дитину. Мама завжди готова була кинути всі справи і примчати за першим покликом сидіти з онукою. Напевно, це чудово, але мене знижує ревнощі. Як би безглуздо це не звучало.

Мені прикро і боляче, що до онуки мама ставиться з такою ніжністю та трепетом, які мені й не снилися. Вона пишається її успіхами, намагається бути поряд. Очі мами світяться щастям, якого ніколи в них не було поряд зі мною.

Це все завдає мені страшного болю, але вдіяти я нічого не можу. Наші стосунки з мамою не змінилися, всі мамині інтереси крутяться навколо онуки, я її цікавлю постільки-поскільки. А на тлі всього цього моя дочка купається у увазі та ніжності.

Джерело